КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Вадим Мицик. Козацький чин побратимства - споконвічний звичай в Україні.

Вадим Мицик

етнолог, доктор філософії в галузі культурології,

професор Міжнародної Кадрової Академії,

Заслужений працівник культури України

КОЗАЦЬКИЙ ЧИН ПОБРАТИМСТВА –

СПОКОНВІЧНИЙ ЗВИЧАЙ В УКРАЇНІ

Що у світі є святіше

Понад наше побратимство?!

Микола Гоголь

Душа з душею поріднилась. Споконвіку люди рідняться, гуртуються, єднаються по духу, праці, звитязі. Спільникам кожну справу добре робити. Саме поріднення є добродійною і необхідною рисою людського співжиття. Однак є на Україні священний звичай – побратимство. Братаються між собою чоловіки, сестряться жінки, рідняться просто чужі люди, риси душі яких підходять один одному [1, с. 205 ]. Звичай цей оспівано в народних піснях:

Побратався сокіл з сизокрилим орлом.

– Ой, брате, мій брате, сизокрилий орле,

Тобі покидаю всі свої пожитки,

Всі свої пожитки, маленькії дітки [2, с.115].

Особливо побратимство було поширене серед українських звитяжців козацтва, поріднені долею і недолею, козак за козака мусив стояти горою, ще краще як брат за брата. Від цього слова віє славним і благородним, лицарським і рідним.

Духовним осердям побратимства була Запорозька Січ. То велике січове братство і за спільністю справна духовними зв’язками. Часто січовиків називали братчиками, а один до одного зверталися святими словами: “Пане Брате!..” Звідси і пішло, що він із ним за панібрата, цебто по-свойськи, по-рідному. Хоробрий мужньому завжди з рідні і годен братом називатись. Звичай братання у січовиків був духовною ознакою їхнього життя. Тарас Шевченко писав про споріднених у справі козаків: “А славнії запорожці в полі побратались” [3, с. 138].

У повісті “Чорна рада” П. Куліш також звеличено написав про цей звичай: “Може ви чували коли-небудь про побратимство? Де вже не чували. Се наш січовий звичай; як не одрізняй себе од миру, а все чоловікові хочеться до кого небудь прихилитись: нема рідного брата, то шукає названого; от побратаються та й живуть довіку укупі, як риба з водою” [4, с. 90].

Бойовища, січі заставляли єднатися, йти на виручку один одному, а отже, вступати в братню спілку. Коли ти вже побратим, то священним обов’язком стає підтримка товариська. Для свого брата названого повинен зробити більше й краще, ніж для себе. Сам загинь у бою, а побратима виручи!

Микола Гоголь писав: “…Ось у який час подали ми, товариші, руку на братерство! Ось на чому стоїть наше товариство! Немає зв’язків святіших за товариство! Батько любить своє дитя, мати любить своє дитя, дитя любить батька й матір. Та це не те, браття! Любить і звір свою дитину. А ось поріднитися душею, а не по крові, може сама тільки людина” [5, с. 91]. Ці слова із повісті “Тарас Бульба” за переказом належать предкові знаменитого мандрівника і вченого Миклухо-Маклая звитяжному козакові Охрімові Миклусі.

Навіть у козака, котрий доживає свого віку у монастирі, спогадується найвеличніше:

І в келії, неначе в Січі,

Братерство славне ожива [6, с.49 ].

Коли козак попадав серед рівних собі, він із чемністю, притаманному товариству, і поводив себе. Молодий звитяжець Івась Вдовиченко з однойменної думи діяв саме таким чином:

Із усяким козаком сердечне опрощення мав,

Старого козака рідним батьком узивав,

Молодого козака рідним братом узивав.

Ця дума оспівує, що чин побратимства – поріднення захисників України – був уже усталеним. Особиста мужність, повага до товариства, козацьких звичаїв цінувалася і сприймалася як вияв важливих рис товаришів по зброї. Вони сповна уособлені в образі черкаського звитяжця Івася Вдовиченка. Йому ж і шану таку віддано:

Тоді то Хвилон, корсунський полковник, із намету виходжає,

Івася Вдовиченка рідним братом узиває:

“Ой ти, Івасю Вдовиченку, брате мій рідний!

Десь ти, – каже, – у походах бував.

Козацьких звичаїв познав;

Прошу ж тепер до свого намету,

Сядемо ми з тобою, поговоримо про козацькі прикмети” [7, с. 74 ].

Від кореня сколотового. Початок побратимства виходить із духовного життя предків. У мистецтві сколотів – людей сонячних (від царя Колоксая, за науковою термінологією – скіфів), а це залізний вік V–ІІІ століття до нашої ери, є ціла низка свідчень. В основному це зображення двох сколотів на золотих бляшках, які п’ють вино із одного рогу. Такі мистецькі твори знайдено при розкопках могил в Куль-Оба (Крим), Солоха (Запоріжжя), Сахнівка (Черкащина), у Бердянському кургані. Перша знахідка виявлена 1821 року під час розкопок кургану Куль-Оба коло Керчі. На пластинці зображено двох молодих сколотів, які притулилися один до одного і коло вуст своїх тримають ріг із напоєм. На бляшці із Сахнівки (розкопки 1901 р.) бачимо старшого і молодшого сколотів, котрі обнявшись, також тримають ріг коло вуст. Очевидно, вік для побратимства не мав значення.

Зображене на бляшках має підтвердження і в писаннях грецьких істориків. Так Лукіан (ІІ ст. до н. е.) наводить розповідь сколота Токсаріаза про побратимство. Той каже, що сколоти не як греки знаходять собі друзів на гулянках, і не через те, що якась особа є ровесником чи сусідом. Насамперед у друзі беруть людину добру і “здатну на великі подвиги”. До такої людини горнуться, заприязнюються з нею і все потім роблять спільно. Проходить певний час випробування, щоб не помилитися в дружбі чи виявитися не здатними до неї. Коли вже хтось стає другом, тоді вони між собою заприсяжнюються великою клятвою, що весь час будуть разом, а коли настане потреба, то й життя віддадуть один за одного. Така присяга супроводилася ритуалом. Обоє друзів надрізували собі пальці і накапували кров у чару. Потім змочували у ній кінчики мечів. По цьому, взявшись разом за чару, на бляшках – це ріг (ритон), скуштують тієї крові. Ось тоді чоловіки і стають братами по крові, кревними, цебто побратимами, і вже ніщо їх не зможе розлучити [8, с. 42].

По ареалах поширення так званих у науці скіфів поза територією України зображень із сценами побратимства не знайдено. Отже, даний звичай побутував серед давньої людності нашого краю і крізь віки передався із покоління в покоління.

Назвітеся ви братами. Духовна ситуація в Київській Русі змінилася з прийняттям християнства. Одначе звичай побратимства був у широкому звичаєвому вжитку, навіть бенкети людей спільних у своїй діяльності називали братчиками, а чаша, з якої пили браття-товариші, мала відповідну цьому назву на кілька віків – братина. Про звичай братання оповідає давньоруський епос – билини київського часу.

Братався князь Святослав із Калокіром. Духовними братами, цебто побратимами, є Ілля Муромець і Добриня Никитич. Останній побратався із Олексою Поповичем. Князь Володимир Красне Сонечко був хрестовим братом батька Добрині. Билина “Ілья Муромець й Святогор” оповідає, як ці два богатирі мали зійтися в герці. Одначе Муромець виявився мудрішим і сказав, що не хоче битися, а хоче побрататися. Могутній Святогор сприйняв це бажання богатиря і вони стали брататися:

Они друг другу порассказались

Золотими крестами поменялись.

Они друг с другом да побраталися,

Обнялись они, поцеловалися.

Святогор-богатыр да будет большой брат,

Ілля Муромец да будет меньший брат.

Пізніше, перед кончиною, брат Святогор навіть хотів передати названому братові свою силу. Ілля Муромець відмовився, бо сила на силу як прибавиться, то й “мати сира земля” не в змозі буде носити. Коло Києва-града два богатирі сильні – молодий Добриня Никитич і сміливий Олекса Попович – між собою бійку затіяли. На цю годину нагодився старий козак Ілля Муромець. Не до честі богатирям силу супроти себе тратити. Узяв він правою рукою Добриню, а лівою Поповича. Добриня ж доводився йому “хрестовим братом і названим”. За правом братнім угомонив обох богатирів старий козак і запропонував заспокоїти серце та “назватися братами хрестовими”. Згодилися на цю святу справу богатирі.

Побратані між собою богатирі жили душа в душу. І слухає “брата меншого та брат більший”, бо між ними було “справу зроблено, підписи попідписувані, заповіді та сповнені” [9, с. 44, 134]. Отже, тут йдеться про обов’язки, які згідно звичаю, повинні були вчиняти побратими.

Звичай подібного братання і сестрування побутував ще й 20-х роках XX ст. У збірнику “Звиногородщина” академік А. Кримський наводить розповідь селянки К. Невмитої, що її записала етнограф С. Терещенко. З огляду на унікальність та народознавчу цінність подаємо її повністю: “Випадково на Кузьми й Дем’яна зійшлися дві жінки – одна з горілкою, друга з варениками. Однієї думки були: “Я кажу /К. Невмита/. Як ми однієї думки, то породаймося, будьте моєю сестрою”. Здіймаю із шиї хрестика, христю її і кажу до лавушника: “Будьте хресним батьком”. Той бере мого хрестика й христить ту жінку, і вішає її хрестика на шию; сідає з нами закусювати: кладе ковбаси, риби і посилає по шкалик. Приходять люди до лавки, а ми їх просимо на хрестини. Вони сідають до нас і що-небудь ставлять і посилають по шкалик, і отакечки оказія зібралась”. “А ми з хрещеною сестрою так породались, що й розставатися не хочемо! Прощаємось, то аж плачемо. Приходю я пізно додому, приносю дітям калача з хрестин...” Другого дня на похристини. “Я наварила вареників, спекла дві курки, запекла бабку; старий узяв доброго шкалика; і пішли на похристини. Прийшла і та, що ми христили, принесла гуску печену, макітру вареників, запечених у сметані, й там ще дечого, а її чоловік – клумак яблук і горілки. І усі ті, що були на христинах, посходилися і усякого добра поназносили, хто що мав. А хрещений батько, Господи, чого він тіко не наставив на стіл! То ми знов од ранку та аж до ранку їли, пили, танцювали, на рублі грали, а співали, то вже так співали, що я й досі хриплю” [10, с. 197–198]. Як бачимо, посестрення було майже як свято, радісною подією для людей. Жінки від того часу називалися посестрами.

Звичай поріднення, як вияв духовної близькості, в Україні був дуже поширений. Могли поріднитися і представники протилежної статі – чоловік із жінкою. Коли між ними приязнь була щирою, люди часто приказували: “Поріднилися між собою як брат із сестрою”. Про цей звичай Тарас Шевченко неодноразово писав:

Колись божились та клялися,

Братались, сестрились зо мною [ 11, с. 158].

З упадком козацтва і побратимство підупало. Натомість у християнській церкві став посилюватися “чин братотворення”. Ті, хто братався у церкві, клали руки на Євангеліє. Після відправи цілували його, а потім один з одним. Після цього з’єднували руки до причастя, обмінювалися хрестиками, обходили із свічками навколо малою із співом і причащалися наперед освяченими дарами. Дослідник братання О. Фотинський зазначав, що у церковному ритуалі відсутнє найосновніше – змішування крові побратимів і єднання із землею [12].

Братко каша побратимська. Братання у сколотів і побратимство в українських козаків – це один і той же звичай. Саме козацтво сягає своїм походженням у сколотські часи. Це підтверджує не лишень священний звичай, а й зображення воїнів-сколотів із косами – оселедцями на головах. Вони є ознакою ратників, воїнів-охоронців Сонця, синами самого бога Перуна, які стоять на сторожі щасливого і безпечного життя. Таку ж ознаку на голові мав києворуський князь Святослав та його побратими – дружинники. За товариським признакам, за спільністю покликання, єдністю по зброї вони є тими ж косаками-козаками, тільки може звалися інакше. Коли людина людині по характеру підійшла, душа до душі пригорнулась та ще в бою виручила, в житті підсобила, живе по добру і справедливості, тоді стають у близькій приязні і з доброї волі поріднюються. Це, так би мовити, є передумовою побратимства.

Для здійснення ритуалу поріднення були священні речі, зокрема ріг, посланий із небес. Він був наповнений “води живої для життя вічного” (“Велесова книга”). Ріг слугував не лише для братання, а й був рогом слави, який треба випити до решти. Для здійснення ритуалу побратимства козаки готували священну страву. Вона так і називалася – братко, а варилася зазвичай із пшона і заправлялася прісним тістом. Отож, козак козакові до душі прийшовся і той до нього по-братському підходить.

Кожен козак по рівній пайці пшона виклав, борошна житнього та по кусочку сала наготували. Горять дрова терновії. Кипить вода дніпровая. По три жменьки пшона в казан вкинули, аби варилося та упарювалося. Самі взялися до січового звичаю готуватися. Шаблі, мов промені сонячні, зблиснули і кожен собі пальця вказівного надрізав на правиці. У чару тую скрапили по три краплі крові і вина доброго націдили. Пальці вказівні один до одного навхрест притулили й тісно-тісно загнули. Отак, як палець до пальця, так кров до крові! Від житнього тіста кожен відщипував по кусочку й до кип’ячого пшона вкидав. По черзі братка вимішували, а на останку розітерли сала до шкуринки хлібної та заправили своє гуртове вариво. Коли каша доварилася, знімали казана із вогню на землю. Хай братко домліває! Чара з вином уже напроти стояла.

Козаки за шаблі взялися і стали заприсягатися: “Як цей братко єдиний, так віднині і навіки вічні будемо воєдино, як брат з братом. Виручати один одного в добру і лиху годину. В небезпеці і живота свого не пожаліти за брата свого названого, як за кревного”. Побратими тричі цілувалися, рушниками вишитими обмінювалися. Щоб скріпити свою кревність, по черзі пили вино із чари. Поріднилися вони душею, тіло братком заживили, аби сила і дух ніколи не покидали! І від того часу жили по-братському. Ніщо їх не могло роз’єднати. Довіку вони один одного побратимами називали. Так і люди їх величали та в приклад молодим ставили [13, с. 158–162].

Відомий український історик Михайло Грушевський так писав про ритуал побратимства серед козаків: “Всі держаться за руки і тричі обходять навколо столу, на котрім стоїть миска з горілкою і ложкою-черпаком. При кожнім разі всі п’ють горілку з черпака, а під кінець п’ють просто з миски. Це є пиття з однієї чаші якогось ритуального напитку... дійсно живо нагадує спільну чашу, котру пили побратими, зав’язуючи братерство”. Історик козацтва Дмитро Яворницький із розповідей зафіксував, що запорожці заприсягалися у побратимстві між собою, а потім, щоб “дружба мала законну силу”, то в церкві Запорозької Січі давали “заповітне слово” перед Богом [14, с. 242– 243].

Братерство братнєє. Рідні люди між собою мають кревну спорідненість і належать до одного роду. “Одна мати породила – навік поріднила”, – приказують люди з такого приводу. Є ще й названа родина, як ось на весіллі і після нього – свати, а після родин – куми. Побутував іще такий звичай поріднення. Коли через смерть втрачався батько, мати, брат, сестра, то людина вибирала собі когось за названих, тому що без рідні серед українців життя не вважалося повноцінним. Привселюдно називали, щоб вони були йому ким там доведеться. Після цього влаштовували гостину. На ній тричі цілувалися. Потім пов’язали рушниками чоловіків, батьків. Рушник узаконював причетність усіх до роду, ставав символом його єднання, знаменням зростаючої родини. Обдаровували подарунками. З того часу людина одна одній мала допомагати як рідній. Ходитимуть у гості, усі обряди та свята спільно відбуватимуть. Казали, що швидше її на рушниках у яму спустять, ніж вони розрідняться [15]. Пісня величала поріднення.

Ой у полі вишня

З-під кореня вийшла.

Ой там моя родинонька

Пить-гуляти вийшла...

Названі рідняться між собою духовними зв’язками, звичаєм, ритуально освяченими. Така спільність і досі має священну сутність – побратимство. І хоч ця спорідненість нині втратила свою звичаєву посвяту, але живе у глибинах пам’яті. В різних виявах життя українців і в багатьох назвах побутує братання. Коли побраталися чоловіки, вони – побратими. Трохи менший за віком чи за статусом, то вже побратимець. Якщо сестрилися жінки чи дівчата, вони називаються посестрами, посестринами. Брат в Україні є багатозмістовним словом. Це не тільки брат по крові, тобто рідний, а й близька по духу людина, однодумець, спільник, вірний товариш. Саме дійство єднання віддавен іменують братанням. Звідси і братерство, як вияв величної дружби і щирої спільноти. Ніжні, добрі почуття до людей називають братолюбністю [16, с. 624–625].

Дивлячись, як вороги українського народу роз’єднували його, Тарас Шевченко закликав: “Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли!..” [17, с. 231].

Звичай побратимства підтримувався не тільки на побутовому, а й на державному рівні. Адже народ мав бути спільним у помислах і діях, а кожен його син чи дочка повинні відчувати кревну спорідненість із родом, племенем, народом. У тому були знак і воля великого бога Рода. Божих покровителів дружби мали сколоти. Для товариської спільноти київські князі час від часу влаштовували бенкети з пирогами і мед-вином – братчини. Цей народний звичай братання князь Руси-України Святослав увів у державне право – ним він скріплював договори із правителями сусідніх держав. Дружню компанію поміж нашого люду ще довго називали – братва, браття. Пізніше назва “братва”, як певна спільність у злочинному світі, набрала дещо негативного відтінку.

Коли настала потреба укріплювати і захищати виробничі та національні права, в Україні стали виникати об’єднання, які традиційно називали братствами. Перше таке – Ставропігійське братство – виникло у Львові ще в XV столітті. Потім такі товариства поширилися по багатьох містах козацької України. В них вписувалися не тільки духовні і світські люди, а й козаки. Відомий факт, що в Київське братство вступив гетьман Петро Сагайдачний з усім військом козацьким [18, c. 261–262].

Як побратимство, так і братства – це питомо український звичай поріднення за духом. Пізніше братства стали створюватися за політичними принципами, в яких гуртувалися щирі патріоти України. Найвідоміше з них Кирило-Мефодіївське братство було засноване у Києві 1845 року. Одним із активних його членів і співцем “братерства братнього” був Тарас Шевченко. На оборону прав українського народу виступило “Братство Тарасівців”, засноване 1892 року на могилі Кобзаря.

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни [19, с. 284].

Братання між українцями, які воювали у Першій світовій війні на боці Росії та Австрії, відновилося і стало історичним фактом. У роки піднесення національно-визвольної за самостійність України, спільники по духу і зброї стали називати себе величним і священним словом – побратимами. Поріднення завше освячувалося на звичаєвому рівні, гартувалося у боротьбі за волю України.

Література

1. Словарь украинского языка. Упор. Б. Грінченко. – К. : 1909. – Т. ІІІ.

2. Народні перлини. – К. : Дніпро, 1971.

3. Шевченко Тарас. Повне зібрання творів у двадцяти томах. – К. : Наукова думка, 2001.

4. Куліш Пантелеймон. Вибрані твори. – К. : Дніпро, 1969.

5. Гоголь Микола. Тарас Бульба. – К. : Владислав, 2006.

6. Шевченко Тарас. – ПЗТ. – Т. ІІ.

7. Думи. – К. : Дніпро, 1982.

8. Брашинский И. Сокровища скифских царей. – М. : Наука, 1967.

9. Былины. – М. : Детская литература, 1969. – С. 44, 134.

10. Кримський А. Звиногородщина. – К. : ВУАН, 1928.

11. Шевченко Тарас. – ПЗТ. – Т. ІІ.

12. Фотинский О. Побратимство и чин братотворения. – К. : 1900 (відбиток статті).

13. Мицик Вадим. Каша – мати наша. – К. : Україна, 2002.

14. Яворницький Дмитро. Історія запорзьких козаків. – К. : Наукова думка, 1990.

15. Мицик В. Душа з душею поріднилась // За Українську Україну. – № 40. – 17–23. –Х., 2006; № 41, 24–30. –Х., 2006.

16. Словник української мови. – К. : Наукова думка, 1969. – Т. VІ.

17. Шевченко Тарас. – ПЗТ. – Т. ІІ.

18. Грушевський Михайло. Ілюстрована історія України. – Київ-Львів, 1913.

19. Шевченко Тарас. – ПЗТ. – Т. І.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS