КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

В.Г.Триліс. Забуті особливості козацького виховання.

В. Г. Триліс

кандидат технічних наук, професор

Київського державного інституту

декоративно-прикладного мистецтва і дизайну

ім. М. Бойчука

Забуті особливості козацького виховання

Багато чого написано й наговорено про “козацьке виховання”, та ясності цьому міфові катастрофічно не вистачає. Зате вистачає словес. Для прикладу наведу один із найзрозуміліших фрагментів засадничого матеріалу з Сучасного педагогічного порталу “Освіта в Україні”:

Можна сказати, що мета, місія виховання повинна полягати: у передачі культурних цінностей; підготовці молоді до інтеграції в суспільство; нівелюванні, зменшенні соціальної нерівності.

Тісно до мети долучаються завдання виховання, виховні детермінанти. Головне завдання освіти будь-яких рівнів – це виховання людини-громадянина. Головна мета української системи освіти згідно Національної доктрини розвитку освіти України у XXI столітті “Створити умови для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України, формувати покоління, здатні навчатися впродовж життя, створювати й розвивати цінності громадянської освіти”.

“Зменшення соціальної нерівності” шляхом виховання – це вкрай цікаво. Особливо інтригує загадка: кого ж саме спостигне таке виховання – соціально вищих чи соціально нижчих? А методики, методики які? Гіпноз? Релігійний дурман? Чи традиційна совкова демагогія? Або ще: “Головне завдання освіти – …виховання людини-громадянина”. Невже ви не зустрічали прекрасно вихованих, але неосвічених (та зате яких активних!) людей-громадян? І навпаки?

Я розумію, що на ці кардинальні питання існує окиян-море ще зрозумілішої педагогічної літератури. Тому зупинюся лише на тому питанні, з якого де сядеш, там і злізеш (бо відповіді ніхто не дає, навіть літератури відповідної немає): звідки випливає, що у виховання і /освіти/ навчання є або повинна бути мета? Чую обурені вигуки: це ж очевидно! Отже, вся моя мова буде лише про те, що це – не очевидно. Це не тільки не очевидно – це помилково.

Навчання (його поширені в людському суспільстві форми – освіта й виховання) є так само важливою, більш того, визначальною властивістю всякої живої істоти, як і харчування або продовження роду. Не можуть живі істоти існувати, якщо вони не мають цих властивостей. Це не я придумав і не з педагогічної літератури вичитав. Це вже років сорок як відкрила й довела сучасна фізика, зокрема той її напрямок, який називається “фізикою живого” [1]. Отже, здатність до навчання й потреба в навчанні так само внутрішньо притаманна кожній живій системі (істоті), як і здатність і потреба їсти, пити, продовжувати рід. Це могутній природний механізм, втручання в який рівнозначне створенню штучних морів, оберненню напряму річок, клонуванню та вирощуванню людей у пробірці та іншим подібним злочинам людини проти Природи. Але люди, звичайно ж, не побоялися й цього гріха. Вони придумали школу.

Школу придумали так давно, що вже забули, коли й чому вона перетворилась на тюрму, а оскільки ту тюрму відсиджують усі, то повернутися до природного глузду тепер украй важко через інерцію, притаманну будь-якій системі освіти. Не вкладається сучасній людині в голову, що заганяти учнів до школи й там навчати їх – таке саме безглуздя, як силоміць годувати корову сіном. Але саме це безглуздя й чиниться в школі. Саме воно зробило можливою сучасну державу – ґрандіозний апарат поневолення великої кількості людей невеликою зграєю негідників. Саме в школі відбувається та поголовна психічна й моральна кастрація населення, яка дозволяє тим негідникам так легко маніпулювати великими волячими отарами. Саме з нашої шкільної системи вийшли ми всі й виходять наші діти, внуки і так далі, з наївним переконанням, що написані в атестаті оцінки й слова про зрілість відповідають чомусь реальному. Насправді наші випускники досягають лише біологічної зрілості (та й то не завдяки школі); в усьому іншому це людські істоти, чий культурний розвиток затримався приблизно на 10 років і вже ніколи їх не наздожене. Вони практично нічого не вміють і не знають, у них немає інтересу ні до знань, ні до роботи, це просто гарматне та гаремне м’ясо. Винятки трапляються, але вони лише підкреслюють страшну загальну картину. Перейшовши смугу служби у війську, розпусти й пияцтва (наркоманії), вони мусять шукати якогось прожитку – ось тоді тільки починається їхнє навчання. Оскільки воно дуже запізніле, то ефективність його невелика – достатня лише для засвоєння традиційних функцій раба в рабському суспільстві.

Дуже яскраво виявляється натура сучасного Українця, коли його кличуть покозачитися. І як ото вважає він, що має загальну середню освіту, точно так само, за тим же наївним мисленням, він переконаний, що належить до козацького роду, а це вже фактично й козак, ось тільки посвяту пройти та могорича хлопцям поставити. Та й чому б це мало відрізнятися від вступу в партію, комсомол, профспілку чи релігійну громаду? Прецедентів масового лицемірства так багато, що воно ніби й не лицемірство, бо всі ж так само чинять…

А як же інакше? Справді, уявити щось інше, крім осоружної роботи та омріяної корчми, пересічний Українець не може. Не може завдяки глибокій і всебічній неосвіченості й повній нездатності й відразі до навчання. Не знає він, а якщо й знає, то не знає чому в Україні колись було не так. А було ж. Від Київської Русі й до часів Сковороди Україна була найкультурнішою країною Європи – у цьому не так і важко переконатися, вивчаючи наш давній фольклор, звичаї та відомі історичні документи (наприклад, Українська мова була державною у Великому князівстві Литовському XIII–XV ст.). Чи ж багато сучасних “козаків” знають, що на той час і ще два століття по тому практично все населення України було грамотним? І що це означало? І головне: як це досягалося?

У тім-то й біда, що цінності здорового (природного) суспільства в суспільстві штучному не шануються, ба навіть піддаються глуму. Однією з таких цінностей якраз і була давня козацька система навчання й виховання. Сьогодні про ту систему складаються які завгодно казки та уявлення, але ніхто як слід не знає, в чому її суть. Причина цього незнання в тому, що системи як такої насправді не було. Система – це виплід людського муштрованого науками розуму, а діти Українців росли, виховувалися й навчалися природним чином, без примусу, без плану, а по необхідності й за вільним вибором. Що це означало?

Це означало, передусім, що діти росли, виховувалися й навчалися при батьках, точніше при своєму родові, аж до зрілого віку. Зрілий вік наступав у віці 15–17 років: на цей час дитина вже вміла й знала все, що було необхідно для самостійного життя. Що й закріплювалося шлюбом, і молодята брали на свої плечі той же важкий тягар господарювання й продовження роду, що й їхні батьки. Здається, сьогодні жодна людина не розуміє, що це був найкращий устрій людського життя на землі – чесний, здоровий, продуктивний, а в ті часи ще й сам собою зрозумілий.

А звідки ж там бралася грамотність? Звідти, звідки й тепер береться – з необхідності. Читати, писати й рахувати необхідно справді кожному, і будь-яка нормальна дитина навчається цих простих речей протягом року-двох. Школа в цій справі абсолютно непотрібна, досить елементарної батьківської уваги. Окремі діти виділяються особливими здібностями й схильністю до “грамоти” – розумні батьки приділяють їм більше уваги, надають особливі преференції для навчання, посилають до грамотних (учителя, дячка), а то й у школу віддають. І ось тут закопаний головний секрет козацької науки: вона була вільною! Дитину ніхто не примушував учитися, це могло відбуватися тільки з її власної охоти. Дорослі (що батьки, що вчителі) лише підкладали дитині поживу у вигляді книжок, задачок та свого досвіду. Та констатували: цей “понятливий”, а цей ні.

Для понятливих дорога була відкрита хоч до академії, а непонятливі природним чином відсіювалися: їм ставало важко вчитися, вчителі й батьки це розуміли й не мордували їх, а визначали їм легші, доступніші, “споріднені” види діяльності. Повторюю, це не була система, це був природний відбір, для здорового глузду самоочевидний. Він забезпечував так само природну структуру грамотності й освіченості населення, де кожен займався своїм ділом по своїх силах.

Ілюзії прийшли на цю землю разом із царською адміністрацією. Петро І ще 1700 року пробував запровадити в Московії обов’язкову загальну освіту, але орда, яка віками не знала ніякої освіти, вчинила тому указові шалений бойкот. З масовою школою тоді нічого не вийшло, але царів-батюшок це не охолодило. Протягом усього XVIII століття, та й пізніше, видається низка царських указів про обов’язкове навчання – дворянства, військових, духовенства… Але правильна висока ідея про посилення порядку в державі розбивалась об просту проблему: не було вчителів. Ось тут, як завжди, в пригоді стала Україна. Мало того, що вона зробилась постачальницею вчених кадрів до Росії; вона ще й стала полігоном для випробувань ординської “системи” навчання за принципом “не знаешь – научим, не хочешь – заставим”. Українців почали примушувати вчитися!

Не було де дітись. Якщо священик не віддавав бодай одного з своїх синів до духовного навчального закладу, він міг і єпархії позбутися. Серед жертв “системи”, між іншим, опинився й Григорій Сковорода, який саме викладав у Харківському Колегіумі. Безглуздя й дикість примусового навчання були настільки очевидними, що він легко вмовив ректора Колегіуму вигнати кілька десятків учнів-нездар. Це було розумно з усіх боків, але роботи в Колегіумі Сковорода позбувся. Державні міркування були незмірно вищими, аніж “мнєніє” якогось Сковороди.

Система примусового навчання набирала сили, охоплюючи дедалі ширші кола Української еліти, яка швидко переконалася, що без “науки” в люди не вийдеш. Які там люди виходили з тієї еліти, яскраво описав Трохим Зіньківський [2], та хто там тепер про нього пам’ятає… Грандіозну картину нікчемності й злочинності царської системи освіти дав Лев Толстой [3], але й про нього краще не згадувати, бо стане сумно: адже сьогоднішня система освіти нічим хорошим від царської не відрізняється, от хіба що більш масова!

Авжеж. Більшовики першими в світі поставили (й вирішили) проблему обов’язкової загальної середньої освіти. Найважче було охопити оте віковічне вперте Українське село. Нічого, впорались. Намучились добре, зате тепер шкільна машина працює так справно, як жодному царському міністрові не снилося. Вже давно нікого не треба примушувати – самі себе примушують! Німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть – нехай їх там навчать… а чого їх там навчать? Брехати й боятися. Це і є головні дисципліни в нашій школі. Ми, дорослі, цього не бачимо й не чуємо. Бо самі пройшли те пекло й вижили. І тепер не можемо зрозуміти – а як же інакше?

Та коли б в Україні були козаки – люди, які над усе цінують волю, – то вони в першу чергу мали б згадати ту волю, не тільки степову, але й духовну, з її ВІЛЬНИМ навчанням, яке й забезпечувало найвищу масову грамотність і найвищу особисту гідність. А пригадавши цю визначальну особливість козацького виховання, постали б – не зброєю, а духом – проти злочинної ПРИМУСОВОЇ системи освіти, яка ще в дитинстві перетворює людей на полохливих ледачих рабів.

Література

1. Фритьоф Капра. Паутина жизни. Пер. с англ. – К. : “София” ; М. : ИД “Гелиос”, 2002.

2. Трохим Зіньківський. Молода Україна, її становище і шлях // Берегиня. – 1993–1994. – № 2–3. – C. 4–25 (передрук видання 1890 р. в Петербурзі).

3. Толстой Л. Н. Педагогические статьи. 12-е изд., – М., 1911.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS