КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

В.С.Боднарук. Пилип Орлик - апологет української державності.

В. С. Боднарук

НВК № 7, 8-А клас

м. Хмельницький

 

Пилип Орлик – апологет української державності

 

Часто ми забуваємо, що ми українці є європейською нацією, яка завжди тягнулася у своєму розвитку на Захід. Тому ця нація нерідко була здатна народити політика західного типу, якій міг би провести свою націю до Європи не через “вікно”, а широкою дорогою своєчасного прогресу.

У славетному ряду таких людей, поруч з Іваном Мазепою та Богданом Хмельницьким, стоїть гетьман Пилип Орлик, автор першого у світі конституційного твору. Це був один із найвидатніших діячів ХVІІ–ХVІІІ ст., самовідданий український патріот, який все життя присвятив боротьбі за незалежність України.

Першій політичній еміграції в історії України передувала Полтавська битва 1709 року. У воєнній кампанії 1709 року Полтава відігравала важливу стратегічну роль. Адже вона стояла на перехресті шляхів, що вели на Москву, а також Слобожанщину, Запорожжя, Правобережну Україну, Крим, Туреччину.

Шведи розпочали облогу Полтави у квітні 1709 року. Обороною міста керував комендант А. Келін. Майже три місяці шведи намагалися здобути Полтаву, однак місто трималося. Петро І наважився дати генеральну битву. Обрана для неї позиція біля с. Яківці північніше Полтави була вдалою. Лівий фланг росіян прикривав Яківецький ліс, правий – глибокі яри , тил – Ворскла. Битва розпочалась на світанку 8 липня (27 червня) атакою шведів. О дев’ятій годині ранку російська армія перейшла у наступ. По всьому фронту розпочались рукопашні бої. Під Карлом XII був убитий кінь, король впав і знепритомнів. Шведська армія панічно стала відступати. До 11 години ранку Полтавська битва завершилася поразкою шведів.

Залишки шведської армії відступали через Нові Санжари до Переволочної. 11 липня 16 тисяч шведів потрапили там у полон до росіян. Шведська армія перестала існувати. Карл ХІІ, Іван Мазепа та кошовий К. Гордієнко із загоном близько двох тисяч запорожців встигли переправитися через Дніпро. Вони подалися у турецькі володіння і 12 серпня зупинились у м. Бандерах – на лівому березі Дністра.

Поразка Карла ХІІ в Полтавській битві перекреслила сподівання Мазепи визволити Україну з-під царської тиранії. Внаслідок перемоги Росія висунулась у число наймогутніших держав Європи, що робило хиткими перспективи існування Української держави [1, c. 215].

Після Полтавської катастрофи Орлик, його дружина й родичі Герцики пішли за гетьманом у вигнання, долаючи далекий, тяжкий і небезпечний шлях до тодішніх володінь Туреччини. В липні 1709 р. вигнанці дісталися Бендер.

Таким чином, поразка гетьмана Івана Мазепи в боротьбі за звільнення України з-під влади Росії породила першу політичну еміграцію українців, у тому числі в країни Західної Європи. Незважаючи на нестатки, поневіряння, а також полювання агентів Петра І за колишніми мазепинцями, ті українські емігранти, які були дійсними патріотами, не залишали планів звільнення України.

Після смерті великого гетьмана України Івана Мазепи серед української еміграції постало питання про його наступника. Обрання нового гетьмана України було пов’язане з вирішенням іншого питання: хто володітиме спадком Мазепи золотом, коштовностями, грошима, клейнодами тощо, який включав не тільки приватне майно, а й військовий скарб.

На думку української еміграції та шведського короля, найбільш відповідним претендентом на гетьманство здавався небіж Івана Мазепи Андрій Войнаровський, улюблений родич Мазепи і найближча до нього особа. Андрій Войнаровський виховувався при дворі дядька, навчався на гроші Мазепи в Німеччині, був у складі гетьманського війська, пішов за дядьком у вигнання. Але він був людиною трохи легковажною, захоплювався світським життям. Отже, Войнаровський категорично відмовився від претензій на гетьманство.

У найскрутніше становище, мабуть, потрапляв майбутній гетьман в екзілі, якого вони ще мусили обрати. Володіння гетьманською булавою в умовах еміграції вимагало значних коштів: і на потреби козацького війська, й репрезентацію, і зносини з чужоземними урядами, й дипломатичну працю серед турків і татар.

Тому не дивно, що Пилип Орлик дуже вагався, коли українські емігранти й шведський король зупинили на ньому свій вибір. До того ж ішлося ще й про прилуцького полковника Дмитра Горленка, але його кандидатура швидко відпала. Безперечно, Пилип Орлик був найвидатнішою особою серед української громади в Бендерах. Він стояв дуже близько за родом своєї праці до особи Мазепи, зазнав його довіри й любові, найкраще знав про думки та наміри покійного гетьмана. Орлик був посвячений у всі справи української дипломатії, найбільше відповідав вимогам української політики того грізного часу.

5 квітня 1710 року Пилип Орлик обраний на посаду гетьмана. Він, ставши гетьманом, одразу розгорнув широку дипломатичну діяльність, скеровану на пошуки союзників для походу на Україну. Його визнали шведський король і турецький султан. Велися переговори з донськими козаками і казанськими таатрами про повстання проти Москви.

На тій же козацькій раді 5 (16) квітня були прийняті постанови, що увійшли в історію як Конституція Пилипа Орлика, на яких мало ґрунтуватися гетьманське правління. У пунктах цієї Конституції влада гетьмана обмежувалася Генеральною Радою, що мала збиратися тричі на рік – на Різдво, Великдень і Покрову. Проте обставини політичного життя склалися так, що Конституція не була дієвою, а її головні ідеї не були реалізовані.

Гетьман-емігрант Пилип Орлик продовжив визвольну політику гетьмана Івана Мазепи. Перебуваючи за межами рідної землі, залишаючись до останніх днів свого життя її вірним сином і патріотом, він доклав титанічних зусиль, щоб допомогти їй позбутися “міцних обіймів” московського царя.

У Швеції Пилип Орлик з родиною та найближчими соратниками проживав протягом пяти років. Шведський історик Альфред Єсен писав про його перебування в цій країні як про безвідрадно тяжке. Однак не зважаючи на матеріальну скруту та важкі умови життя, гетьман добре пам’ятав про Україну й свою місію й уперто звертався до шведського короля Карла ХІІ Густава, щоб той клопотався про звільнення полонених московітами українців, а також не забував про те, що Україна перебуває під тиранським ярмом московського панування і дихає лише надією на слушний час для звільнення від того ярма.

Гетьман пильно стежив за розвитком міжнародної ситуації, шукав будь-якої нагоди, щоб піднести справу визволення України на міжнародний рівень. Він постійно шукав можливості для створення антимосковської коаліції.

11 жовтня 1720 року зі Стокгольма через німецькі та австрійські князівства Орлик переїхав до Чехії, а потім до Польщі, а звідти до володінь турецького султана – Молдавії, Румунії, Болгарії та Македонії. Протягом 1722–1734 рр. гетьман жив у містечку Солоніки в Греції, а потім в Яссах. Саме перебування на території Османської імперії було одним із найскладніших періодів у житті гетьмана. Адже тоді Петро І наказав своїм агентам будь-що заарештувати непокірного українця. Розробленою в Санкт-Петербурзі операцією із захоплення Пилипа Орлика та його родини керував улюбленець російського царя Павло Ягужинський.

З огляду на те, що Пилипу Орлику було добре відомо про московське домагання та розшук , він чітко дотримувався законів конспірації.

Поселившись у Солоніках, гетьман-емігрант зустрічався з англійськими та французькими консулами. Він також налагодив контакти з послом Франції у Стамбулі, а з 1725 року почав активну переписку з польським королем у вигнанні Станіславом Лещинськи. Ці, та багато інших фактів свідчать про небайдуже ставлення гетьмана до долі України.

На початку 1711 року склалася сприятлива міжнародна обстановка для того, щоб гетьман Пилип Орлик почав боротьбу за звільнення України з-під російської влади. У січні він уклав угоду з кримським ханом Девлет-Гіреєм угоду, спрямовану проти Росії. До антиросійського союзу приєднався шведський король Карл ХІІ, якого у Бендерах підтримували кілька тисяч поляків – прибічників поваленого короля Станіслава Лєщинського. Ще раніше – у листопаді 1710 року – Туреччина оголосила війну Росії.

На початку грудня до Криму виїхала надзвичайна українська делегація, до складу якої входили прилуцький полковник Горленко, генеральний суддя Довгополий і генеральний писар Іван Максимович. Місія мала на меті українсько-татарський союз і пройшла успішно. Бо вже 23 січня 1711 р. були підписані “pacta conventa”, які встановили союз між козаками і ханом на ґрунті повної незалежности України, при чім без згоди гетьмана і Війська Запорозького хан не повинен був укладати мир з москалями. Під час війни татари ґарантували спокій і безпеку населенню України. Окремий пункт торкався Слобідської України, яку бралось під охорону, і донських козаків, які мали залежати від українського гетьмана і користуватися тими ж привілеями, що й козаки українські [2, с. 41].

На початку 1711 року хан з 40-тисячним військом і двотисячним загоном запорожців вирушив на Слобідську Україну. Не досягнувши там воєнних успіхів, він з 12 тисячами захоплених бранців повернувся до Криму.

Тим часом Орлик з п’ятьма тисячами запорожців, загоном поляків і 20-30-тисячною буджацько-білогородською ордою виступив на Правобережжя. Люди його радо вітали, підкорювалися міста Умань, Корсунь, та ін. У лютому його військо здобуло Немирів, Брацлав, Вінницю. Орлик закликав козаків і українське населення повставати проти російського панування. Невдовзі під командуванням гетьмана зібралося понад 16 тисяч козаків. Під Лисянкою Орлик розбив полки гетьмана Івана Скоропадського і підійшов до Білої Церкви.

Наприкінці березня Орлик взяв місто в облогу. Однак, коли до татар дійшла звістка про наближення російського війська, вони припинили облогу і заходилися брати Правобережжі ясир. Близько 10 тисяч мирних жителів стали їхніми жертвами. Козаки, що були з Орликом, кинулися рятувати своїх рідних та близьких. З гетьманом мало хто залишився, його авторитет в Україні впав. З невеликим загоном прибічників він повернувся до Бендер.

Після невдалого походу Орлика на Правобережжя царський уряд аж до 1714 року заганяв тамтешнє населення до Лівобережжя. Цим він хотів позбавити Орлика підтримки.

Отже, похід Орлика на Правобережну Україну завершився провалом та бідами для українського населення через ненадійність його союзників – білгородських і буджацьких татар.

У жовтні 1711 р. українське посольство вирушило до Стамбулу для того, щоб поставити вимоги перед султаном про зміни пункту Прутського трактату, який торкався України й був досить неясно сформульований. Очолив похід прилуцький полковник Д. Горленко, його супроводжували генеральний суддя К. Довгопалий, ген. писар І. Максимович, генеральний осавул Г. Герцик та кошовий отаман К. Гордієнко.

Генеральна старшина мала обстоювати такі головні положення: Османській імперії необхідно визнати суверенітет гетьмана над Україною “обох сторін Дніпра”; Україна має управлятися гетьманом, який обирається вільними голосами; Османська імперія не може самовільно зміщувати обраного гетьмана; Султан повинен змусити Москву назавжди відмовитися від претензій на Україну; Кримське ханство не може домагатися панування над Україною; мають бути забезпечені автономні права Запорозької Січі тощо.

У підсумку діяльності української комісії було укладено два договори між гетьманом Орликом та султаном Ахмедом ІІІ. Перший з них, оформлений між 25 та 28 грудня 1711 року, як султанська грамота, забезпечував Орлику владу над козаками обох боків Дніпра. Тобто, під гетьманську булаву мало відійти як Правобережжя, так і Лівобережжя. Однак супротив російських дипломатів на чолі з П. Шафіровим і, найголовніше, швиденьке виконання Петром І прутських домовленостей у частині зруйнування новозбудованих фортець, схилили Ахмеда ІІІ до перегляду договору. У новому варіанті, на жаль, уже не згадувалось про перехід під булаву Орлика Лівобережної України.

Але, як ніхто інший, П. Орлик добре розумів, що від переходу на папері під його булаву Правобережжя до реального утвердження тут гетьманської влади дорога далека.

Як наслідок, поступово П. Орлик у своїй політиці відходить від орієнтації на Туреччину. Він продовжує триматися Карла ХІІ, який ще перебував у Бендерах.

Доки існувало переконання, що султан і хан допоможуть П. Орликові звільнити не лише спустошене Правобережжя, а й Лівобережну Україну, гетьман співпрацював з турками, визнаючи їхню зверхність, але не пориваючи з шведським королем. Але той наприкінці 1713 року вирушив з Бандер до Швеції, що неймовірно послабило позиції Орлика. Цим від’їздом негайно скористалася Річ Посполита, яка потроїла зусилля, щоб повернути усю повноту влади над Правобережною Україною.

Укладена у 1712 році угода про поділ України між Росією і Туреччиною завдала удару по планах П. Орлика – возз’єднати Лівобережжя і Правобережжя в одній Українській державі. Він вирішив звернутися за політичною та військовою підтримкою до урядів західноєвропейських країн.

У квітні 1712 року Орлик надіслав “Маніфест” до урядових кіл Англії та Голландії (ці країни сприяли укладенню Прутського договору 1711 року). У своєму Маніфесті він обґрунтував справедливість визвольної боротьби українського народу проти російського царизму. Орлик наголосив на історичному праві українців мати власну суверенну державу.

“Ми вважали за потрібне проінформувати королів, – зазначається у цьому документі, – володарів республіки й інші християнські держави про мотиви, які привели нас у Турецьку державу й змусили підняти сьогодні зброю проти московського царя. У “Маніфесті” викладається історія україно-російських взаємин, починаючи з часів Богдана Хмельницького і аж до умови з Карлом XII. Що ж до стосунків з Туреччиною, то говориться так: “Його величність (султан) запевнив нас, що не має бажання завоювати й приєднати до своєї держави Україну, але лише обновити цю державу в старій її конституції, щоб покласти бар’єр між Оттоманською державою і володіннями московського царя, сусідство з якими є приводом для великих і кривавих війн між Туреччиною і Московщиною...”.

Орлик добре розумів, що за тієї ситуації, що склалася у боротьбі за самостійну Україну, не обійтися без посередництва інших країн. Він пише у Маніфесті знаменні слова, які й сьогодні вражають проникливістю й болем за український народ, за його історичну долю: Ми не можемо дивитись холоднокровно на нещастя, яким піддана наша нація, на порушення її прав у багатьох випадках; ми, одначе, не керуватимемося почуттям помсти, але виключно мотивом справедливості та згідно з правом, яке дозволяє кожному захищати свою власну справу й мету. Ми заявляємо, що невинні у людській крові, яка може пролитися, і щоб вказати, що ми не проти посередництва християнських володарів, у спеціальнім артикулі нашого трактату з шведським королем ми говоримо, що коли за допомогою Господа Бога козацька нація буде обновлена в своїх правах, ми не відмовимося від посередництва безсторонніх держав для урегулювання кордонів й інших труднощів, які можуть трапитися.

Подібні ідеї він висловив також у Виводі прав України. Цей документ Орлик підготував до конгресу європейських держав в Утрехті (1712). Він писав, що відродження незалежної Української держави сприятиме захисту європейської свободи від наступу Росії. Орлик закликав Європейських правителів допомогти Україні здобути незалежність.

Ці звернення не були почуті в європейських столицях. По-перше, російські дипломати зробили усе, щоб зганьбити Орлика, як зрадника і боговідступника. По-друге, європейські держави клопоталися лише про власні інтереси і не зважали на Орлика. Проте він аж до своєї смерті в 1742 р невтомно боровся за створення антиросійської коаліції європейських держав.

Після цього почалась його багатолітня енергійна діяльність у європейських країнах. Емігрантська доля кидала його по королівських дворах у Швеції, Сілезії, Польщі. Він жив у турецьких володіннях, шукав допомогу в Саксонії, Великобританії, Франції і т. д. Однак Орлик ніде не мав реальної підтримки своїм планам визволення України і помер у Яссах 26 травня 1742 року.

Доля та спадщина Пилипа Орлика тривалий час були піддані забуттю. Він багато чого зробив уперше на Українській землі: створив перший конституційний документ, який став видатною правовою пам’яткою Європи та України, де вперше було проголошено республіканський устрій держави та передбачено захист прав і свобод населення. Очолив першу в нашій історії українську політичну еміграцію. Упродовж 32-х років вигнання він невтомно шукав підтримки в правителів таких держав, як Австрія, Англія, Ватикан, Голландія, Данія, Польща, Пруссія, Франція, задля відновлення своєї законної влади в Україні та об’єднання українських земель в єдиній Козацькій державі, незалежній від Росії. Прагнучи створити антимосковську коаліцію європейських держав, їздив з країни в країну, зустрічався з багатьма правителями і послами, і весь час ризикував бути схопленим агентами російського уряду. Цієї небезпеки, щоправда, вдалось уникнути, однак плани й заходи щодо створення антимосковської коаліції завершилися повним крахом. Єдиним позитивним наслідком самовідданої діяльності Орлика було поширення в Європі ідеї незалежності Ураїни як фактора політичної рівноваги в Європі.

Так, дійсно, майже все своє працездатне життя прожив Орлик за кордоном. І де б він не був – чи у Швеції, чи в Німеччині, чи в Туреччині, – жодного дня, жодної години не полишала його турбота про Україну. Разом зі своїм старшим сином – Григором, який скінчив життя генералом і національним героєм Франції, Орлик налагоджував зв’язки з урядами країн Європи, надсилав до них меморіали, прагнучи домогтися визволення свого народу, його незалежності. Як зазначав відомий історик Дмитро Дорошенко, він старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поставити українську справу на порядок дня. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутнього державою, Російською імперією, яка посіла провідне місце в північній і східній Європі”.

Наведемо свідчення з листа П. Орлика до канцлера Чеського королівства графа Шліка (1721 року): “А я, не маючи постійного місця, де б міг прихилити голову, став позорищем світові і людям, переїжджаю з місця на місце, для безпечності під прибраним йменням, подаючи себе за чужинця. До цього прилучається крайня розпука, бо в незгодинах і непогодженнях життя гнете мене страшна нужда, і коли за інтервенцією Магніфіценції Його Королівська Величність не спроможе мене безпроволочно 1000 імперіалів, то пропадемо і я, і моя родина, бо хоронячись у монастирі, перед злобою ворогів вона не може навіть жебрати на своє удержаннє.

Орлик був надзвичайно обдарованою людиною – знав десять мов, мав величезну, як на той час, бібліотеку, був неабияким письменником. Він лишив по собі поетичну, публіцистичну, мемуарну, епістолярну та історіографічну спадщину у формі листування, універсалів, промов, панегіриків тощо. Майже всі його писання вирізняються надзвичайною художністю, красномовством, частим звертанням до історичних подій та міфології. Зокрема, він був автором книжок “Алкід Російський”, присвяченої І. Мазепі (1695), “Гіппомен Сармацький” – на пошану ніжинського полковника І. Обидовського (1698), “Діаріуша (щоденника) подорожнього”, який вів з 1720 по 1733 рр., трактатів “Вивід прав України” (1712) та “Маніфест до європейських урядів” (1712).

Пилип Орлик не зміг побачити Батьківщину вільною, але залишив по собі світлу пам’ять. Він все своє свідоме життя віддав боротьбі за ідею української незалежності – справі, яку продовжив найвідоміший із його синів Григорій (1702–1759).

На честь українського державника і політика у шведському місті Кристіанстаді, на будинку, в якому гетьман жив упродовж 1716–1720 рр., відкрито бронзову пам’ятну плиту. Віднині ім’я його навіки внесено в історію українського права та суспільно-політичної думки. А одна з вулиць столиці України нині носить ім’я Пилипа Орлика.Тож ми повинні знати і пам’ятати цього славетного гетьмана, і не забувати про його заслуги перед Україною!

 

Література

1. П.М. Сас. Історія України XVIXVIIст. : навч. посіб. – Львів : Вид-во П.М. Коць, 2008.

2. Тарас Чухліб. Пилип Орлик – К., 2008.

3. http://uk.wikipedia.org/wiki/Орлик_Пилип_Степанович.

4. http://www.refine.org.ua/pagied-2116-1/html

5. http://www.ukrreferat.com/index.php?referat=20402.

 

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS