КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

В.В.Олійник. Педагогічна думка козацької доби (ХV-ХVІІІ ст.).

В. В. Олійник

викладач-методист кафедри психології та

соціально-гуманітарних дисциплін ХІМАУП

ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ (XV XVІІІ ст.)

Україна завжди змагала до волі

А. Вольтер

З появою козаків починається нова доба в історії українського війська. Всі найдавніші військові формації організовувалися з почину держави й мали характер державного війська, а Козаччина повстала іншим способом, вона вийшла з суспільних низів, була від початку народним військом. Підкреслимо, що перші козацькі ватаги складалися з людей різного походження, різних станів і навіть різних народів.

У науково-довідковій літературі зазначено, що слово “козак” турецького походження і трактується як відважна, вільна людина, юнак, воївник. В Україні ця назва згадується вперше 1492 р. Козаки спершу не означали українського національного війська. До другої половини XVІ ст. козаками називали людей, що ходили в степи, на влови й битися з татарами [1, с. 542; 2, с. 169].

Сильніший розвиток козаччини почався тоді, коли козаки опанували простори нижче Дніпрових порогів, т. зв. Низ або Запорожжя. Їх почали називати низовими або запорозькими козаками. На Запорожжі повстали також козацькі укріплення, січі. Цю назву виводять від слова “сікти”, “рубати”; запорожці забезпечувалися засіками, фортифікаціями з дерева. Від Січі пішла назва – січові козаки, січовики [1, с. 171].

Козацьке військо існувало й розвивалося три століття, від кінця XV ст. до кінця XVІІІ ст. Воно мало особливу цінність тим, що це було народне військо. Наголосимо, що козаччина вийшла з народних низів і ніколи не втрачала своїх зв’язків з народом. Це давало козацькому війську тривку й широку підставу і невичерпну силу. Зв’язки з народом давали козакам свідомість, що вони є оборонцями своєї землі, своєї батьківщини.

З XVІІ ст. Козацька доба в духовному, культурницькому плані розглядається науковцями як доба українського бароко і пов’язується з діяльністю Київської колегії, а згодом Академії, з такими іменами, як П. Могила, С. Яворський, І. Гізель, Ф. Прокопович, Г. Кониський, М. Козачинський та ін. Коротко висвітлимо їхні педагогічні ідеї.

Видатний діяч української церкви, освіти й культури Петро Могила (1597–1647) заснував при Києво-Печерській лаврі школу для молодих монахів (1631 р.). А в 1632 році за рахунок об’єднання Київської братської школи з Лаврською утворився Києво-Братський колегіум, що незабаром дістав назву Могилянського. П. Могила продовжив справу своїх попередників, зокрема гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного, який ще раніше вступив до Київського братства “з усім військом” [4, c. 103]. Понад 20 років П. Могила очолював книговидавничу справу в Україні. Завдяки зусиллям просвітителя та його побратимів у Києво-Печерській лаврі та Києво-Могилянській колегії були зроблені перші кроки до формування української літературної мови [4, с. 105]. Сам митрополит був автором низки визначних праць, написав передмови до багатьох творів, сприяв своїм соратникам у підготовці нових книжок. Твори вченого містять багато виховних вимог; релігійні та моральні мотиви пов’язуються із загальнолюдськими поглядами на норми поведінки особи в суспільстві. Він закликав виховувати в молоді чистоту думок і тіла, бажання робити добрі справи, повагу до батьків, слухняність, цнотливість, милосердя, стриманість тощо. А основною метою людського життя він вважав – служіння Батьківщині [4, с. 107].

Просвітитель, педагог і філософ, письменник, церковний діяч Симен Яворський (1658–1722) викладав риторику, філософію та богослов’я в Києво-Могилянській колегії, а згодом у 1694 р. його призначили префектом цього закладу. В цей період своєї діяльності Яворський виявив себе як талановитий педагог, оригінальний філософ [4, с. 165; 5, с. 90]. Великого значення просвітитель відводив таким педагогічним проблемам: активності й дієвості розуму, корисності й можливості практичного застосування знань; необхідності навчання народу грамоті, створення шкіл, друкування літератури рідною мовою; усвідомлення сутності людини, місця її в безбожному Всесвіті.

Інокентій Гізель (бл. 1600–1683) – відомий учений, педагог, письменник, видавець. Як зазначає учений В. Тригубенко, його освітнім ідеалом стала загальнодоступна шкільна система, яка ґрунтувалася на основі передових досягнень європейської педагогічної думки в поєднанні з національними виховними традиціями. І. Гізель вважав, що основною метою виховання є формування високоінтелектуальної, моральної, працьовитої особистості. Відповідно процес навчання повинен базуватися на принципах природовідповідності, доступності, послідовності. Просвітитель підкреслював значення розвитку в учнів мислення, зокрема логічного також наголошував на визначній ролі оточення у формуванні особистості [3, с. 127].

Видатний учений-гуманіст, просвітитель, педагог, філософ, письменник, державний діяч Єлизар (Феофан) Прокопович (1681–1736) на початку XVІІ ст. намагався поєднати національні та європейські тенденції в становленні вітчизняної освіти й культури. У своїх працях він порушував проблему сенсу людської діяльності; підкреслював значення, безмежні пізнавальні можливості людського розуму; розрізняв науку про норми поведінки й саму поведінку. На його думку, метою “доброї поведінки є щастя”, прищеплювати її правила дитині треба з найменшого віку [4, с. 171; 6, с. 112].

Педагог, освітній, культурний, церковний діяч Григорій Кониський (1717–1795) уперше у вітчизняній науково-педагогічній літературі здійснив глибокий аналіз механізмів освітньо-виховної діяльності, що на думку В. Тригубенко, є досить близьким до її сучасного розуміння [4, с. 193]. Розум і інтелект є для ученого основними критеріями в розумінні людини.

Мануїл (Михайло) Козачинський (1699–1755) у своїх філософських творах висловлював чимало цікавих педагогічних ідей, зокрема про значення практичного досвіду в процесі пізнання навколишньої дійсності, провідну роль виховання у формуванні особистості, про соціальний статус науки, шкільної освіти [4, с. 182]. Просвітитель багато уваги приділяв організації навчально-виховного процесу в Києво-Могилянській академії.

Отже, в загальнофілософській спадщині видатних представників Козацької доби можна виділити основні педагогічні ідеї: проблеми сутності людини, її місця у всесвіті, її ставлення до природи й до Бога; проблеми мови, її зв’язку з мисленням; вивчення творчих здатностей людини, її відчуттів, логіки як знаряддя пізнання.

Література

1. Історія українського війська [упоряд. І. Крип’якевич, Б. Гнатевич]. – Львів: вид-во І. Тиктора, 1936. – Т. І. – 288 с.

2. Тлумачний словник українськї мови / за ред. В. С. Калачника. – Х. : Прапор, 2002. – 992 с.

3. Тригубенко В. В. Гізель Інокентій / В. В. Тригубенко / Українська педагогіка в персоналіях : навч. посіб. : у 2 кн. / за ред. О. В. Сухомлинської. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 1. – С. 125–131.

4. Українська педагогіка в персоналіях : навч. посіб. : у 2 кн. / за ред. О. В. Сухомлинської. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 1. – 624 с.

5. Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія / З. І. Хижняк. – К., 1970. – 112 с.

6. Хижняк З. І. Ректори Києво-Могилянської академії (1615–1817 рр.) / З. І. Хижняк. – К., 2002. – 120 с.


Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS