КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА 

 

Збірник про Звичай і Звичаєве право (проект)

ЗБІРНИК ПРО ЗВИЧАЙ І ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО (проект)

Україна:

Київ – Луцьк – Хмельницький – Одеса – Кіровоград – Дніпропетровськ – Донецьк

2013 рік

Схвалено для використання в козацьких організаціях

в Україні та в діаспорі

Радою козацьких отаманів України,

протокол № _______від _________р.,

Радою Старійшин Українського Козацтва,

протокол № ______від _________р.

Група авторів:

1.

Грива Анатолій

Київ

2.

Князюк Григорій

Київ

3.

Ковтонюк Борис

Дніпропетровськ

4.

Козар Іван

Хмельницький

5.

Косуха Олександр

Одеса

6.

Коцюба Сергій

Донецьк

7.

Матвіюк Кузьма

Хмельницький

8.

Пажимський Олександр

Хмельницький

9.

Пахомова Галина

Київ

10.

Сокур Олександр

Луцьк

11.

Трачук Олекса

Київ

12.

Яремчук (Єремчук) Петро

Кіровоградська обл.

ЗМІСТ

Від упорядника

3

1.

Відродження стародавніх норм Звичаєвого Права – реальний шлях для України стати вільною і щасливою

4

2.

Про Звичай і Звичаєве Право

6

3.

Як повернутися до Звичаю

37

Післямова

42

Додатки

51

Від упорядника

«Цілком закономірно і справедливо,

що саме Україна започаткує новий виток еволюційної спіралі, коли тваринним інстинктам і бажанням, нарешті, не буде місця серед людей на цій Землі»

Олександр КосухА

(із книги «Вільний спосіб життя. Незнищенна традиція воїнів-охоронців краю та споконвічні принципи самоорганізації українців»)

1. Відродження стародавніх норм
Звичаєвого Права – реальний шлях для України

стати вільною і щасливою

Сотні років по колу ходимо прив’язані до стовпа історії, крутимо її млин перемелюючи себе з допомогою погоничів чужинців. Нам нав’язали антилюдську модель життя, гинуть мільйони українців у мирний час, гине їх душа, культура, історія, література, майбуття. Лінію національного фронту у нас тримають мертві герої. А перемогти можна лише коли її тримають живі. Як можна було за такий короткий час довести Україну до такого стану? Так її одурити, так обікрасти, збити з магістрального шляху, згребти під себе ресурси, підібрати до рук пресу, радіо і телебачення і фактично дати нашій історії зворотний хід? Наша Незалежність привела у нову залежність від чужих падлюк і своїх негідників. У нас навіть релігійні конфесії виконують замовлення партій та чужих держав.

Де у козаків на покуті Шевченко, Мамай, Леся Українка, Франко, Вернадський, гетьмани? У нас декоративне козацтво, а часто й і вороже. Чоловік формується не тоді коли затуляється щитом, а тоді коли підіймає меч. Доля не усміхається рабам. Якась Україна буде, і чиясь, тільки не наша. Стільки жертв за багато століть і за таку незалежність, і за таку демократію? Чи є ще така країна за кількістю принижень на душу населення?! Ми втрачаємо Україну, вона заражена мертвими ідеологіями, поляризована, сконфронтована соціально, національно, релігійно. Що ж коли дозволили сісти собі на голову, отже кращої долі не варті.

Наша історія принижена, обріхана, наші герої перетворені у ворогів. У нас відлік часу по трагічних подіях, від війни до війни, від голодомору до репресій, від Чорнобиля до вкраденого майдану. А постійний спогад про поразки, смуток – роззброюють людей. Ми всі пронумеровані, а де наша людська ідентифікація, а національна? Україна та Київ філіали декількох держав. Постійні компроміси в кінцевому результаті приводять до зради та поразок. Наче вільні, незалежні, а тихенько вмираємо не борсаючись і не борючись. Усе сміття світу висипали на Україну: Тамплієри, місіонери, проповідники, нелегали, неформали, голубі, наркоділери, кілери, шахраї міжнародного класу. Новий порядок на землі наводиться для золотого мільярда. Хто ці гравці, що рухають народами, державами?

Нас розбито на блоки, коаліції конфесії, партії, козацтва, щоб роз’єднати, а потім звести на арені всесвітньої бойні. Том кожна Українська справа закінчується імітацією або провокацією. Українці стали нацменшиною, у резервації. У нас вкрали Батьківщину, і Незалежність. Я хочу жити у повноцінній країні, розмовляти повноцінною мовою, і гарантувати це моїм дітям і внукам на майбутнє. Чом я не можу сказати собі: “ Держава – це я, нація – це я”? А можливо ні з ким не треба боротися, живи своїм життям, роби свою справу. Менше нарікай на себе, на націю, на державу, на сусідів, на ворогів. Вибери собі іншу владу, напиши свою історію, поверни своїх геніїв, героїв, украдене багатство, культуру, мову. Позбудьмося печаті меншовартості. У цьому і допоможе нам досвід предків, адже їм ще гірше жилося, але вони не гнулися, не плазували.

Григорій Князюк

старший викладач Університету «Україна»

заступник Голови Ради Старійшин

м. Київ

Головні Норми Українського Звичаєвого Права

(в даному документі викладені не всі головні норми)

Прийняття в наш час Головних Норм Звичаєвого Права – це процес відображення та відродження націо­нальної правової свідомості. В першу чергу нація має знати своє Право. Лише на основі власної правової традиції можна побудувати самостійну, національну, правову державу. «В своїй хаті - СВОЯ Правда…».

Розділ І. Звичаєва система влади – диктатура нації \найвища форма народовладдя\

1. Звичаєва система влади основується на принципі верховенства Права та волі народа-нації.

2. Народ-нація обирає владу на всіх рівнях, контролює та має право відкликати і притягувати до відповідальності. На першому рівні діє Коло та Віче, - пряме народовладдя.

3. Влада є обов`язково змінюваною, - з влади – в народ.

4. Нація, відповідно закону, диктує владі свою волю. Головна функція влади – виконувати волю нації.

5. Право і закони, зміни і доповнення до них дає виключно народ-нація.

Розділ ІІ. Економічна система

1. Земля, усі природні багатства, надра, ліси і води є національно-державною власністю. Територіальна громада виступає користувачем закріпленої за нею, відповідно закону, території .

2. Земля не купується і не продається, а надається в аренду у розмірах та на термін визначених законом. Земля під приватне житло надається у власність з правом куплі – продажу.

3. Селяни самі визначають форму господарювання – індивідуальну чи колективну, кооперативну.

4. Велика промисловість,важливі підприємства, транспорт, велика торгівля, надприбуткові сфери економіки є національно-державною власністю. Мала промисловість, середня і дрібна торгівля, середній і дрібний бізнес є кооперативним та приватним.

5. Банківська система є національно-державною власністю. Капітал знаходиться під державним контролем.

6. Трудові колективи на національно-державних підприємствах приймають пряму і безпосередню участь в управлінні цими підприємствами.

7. Іноземний капітал може залучатися лише державою, при потребі, з застереженням національних інтересів. Іноземні юридичні та фізичні особи не можуть бути власниками землі та підприємств.

Розділ ІІІ. Інші норми

1. Ідеології і організації які заперечують Звичаєве Право та провадять антидержавну і антинаціональну діяльність забороняються.

2. Українська мова є єдиною державною мовою і домінуючою в суспільстві.

3. Неухильне дотримання народних моральних норм - пошана до старших, пошана до жінки і матері, заборона сексуальних збочень та ін..

4. Збереження расово-етнічної приналежності української нації. Заборона колонізації України чужинцями.

5. Одностанове, безкласове суспільство. Розподіл суспільних функцій відбувається відповідно бажань та здібностей, в умовах рівних можливостей і на конкурентній основі. Соціальний статус не передається по спадковості.

Вищевикладені норми Звичаєвого Права основуються на віковічних традиціях українського народу які відображені в «Кобзарі», «Захарі Беркуті», «Влескнизі», козацьких переказах, Програмових Постановах ІІІ Збору ОУН та інших історичних джерелах.

*Документ прийнятий в першому читанні 15.05.2011 р. на Козацькій Раді в Жовтих Водах.
*Документ підтверджено 04.06.2011 р. на Козацькій Раді в с. Покровському Нікопольського р-у.

*Документ прийнятий в другому читанні 01.10.2011 р. НА ЗВИЧАЄВІЙ РАДІ в Дніпропетровську.

*Документ прийнятий в третьому читанні 12.11.2011 р. на форумі патріотичних сил у Львові.

*Документ прийнятий остаточно 17.12.2011 р. на Раді патріотичних громадських організацій України в столиці України місті Києві.

2. Про Звичай і Звичаєве Право

Наш козацький звичай

(Виклад Звичаєвих норм і їх сучасне тлумачення).

Будь-яке впорядковане людське суспільство існує і розвивається завдяки дотримування запроваджених певних норм поведінки і взаємовідносин. Цього немає у звіриних зграях, де для з’ясування стосунків в хід пускаються зуби, і фізичне подавлення є остаточним і єдиним аргументом. На жаль, і серед людей є випадки, коли взаємовідносини регулюються подібним чином однак ми будемо вести мову про суспільство впорядковане. Щоб забезпечити цивілізоване існування, люди виокремили певний комплекс норм поведінки і звели ці норми у свої вірування, вчення, доктрини. Але будь-яка доктрина чи вірування не є достатніми і вичерпними регуляторами людських стосунків, Всі вони мають обмежений перелік приписів, і вже з самого початку є не повними і такими, що не охоплюють всіх сфер життя, всю багатогранність людських стосунків. Навіть якщо ми маємо національні вчення чи вірування то все одно вони мають обмежений перелік регулюючих приписів, а про доктрини вже годі й говорити, особливо якщо та чи інша доктрина привнесена ззовні. Так сумнозвісний принцип класової ненависті ( із запровадженої в нас з допомогою штиків доктрини марксизму-ленінізму) не тільки не міг бути дороговказом для нашого народу, а й призвів до великих людських втрат у братовбивчих війнах. Божа заповідь «Не убий», здається, дотримується однією чи двома малочисленими християнськими сектами. Основна ж маса суспільства, щоб все-ж просуватися вперед через оту «трясовину життя», змушена відступати від діючих приписів, лукавити, або ж попросту їх ігнорувати і керуватись у своїх діях якимись іншими нормами. З цієї точки зору наш прадавній Звичай є найкращим життєвим провідником. Він охоплює всі, без винятків, сфери нашого життя. Він безцінний і не замінимий через те, що перевірений десятками поколінь, адже наш народ не залишав у своїй пам’яті і не передавав наступним покоління тих норм, які не підтверджували свою значимість, свою здатність зберегти наш рід.

В одному із заповітів карпатського мудреця Мирослава Дочинця читаємо:«Дотримуйся звичаїв і обрядів. Бо це не просто традиція - це мости, якими ти йдеш через болото життя».

Якщо ми оглянемось на нашу історію і проаналізуємо ті періоди, коли наш народ мав великі досягнення у своєму розвитку і мав блискучі перемоги, то побачимо, що ці періоди співпадають в часі, коли наші предки всі жили по своєму звичаю, коли на нашій землі панував звичай у всіх сферах суспільного життя.

Перевірений віками наш прадавній звичай – це код нашого безсмертя, це наш навігатор.

Він жорстоко і послідовно нищився загарбниками і окупантами. Із бібліотеки Ярослава Мудрого до нас не дійшов жодний примірник, а наші бібліотеки і книгосховища періодично спалювались. Останній раз горіли наші стародруки у сховищах Публічної бібліотеки в Києві в 1964 році. Тож значна частка звичаєвих норм дійшла до нас у тих засобах комунікацій, які не горять – це у народній пам’яті. Ці норми знаходимо в переказах, заповітах, піснях, прислів’ях, кобзарських думах. Ще якась частина з тих, що збереглися на письмі, дійшли до нас у спотвореному вигляді, як в наших соборах стародавні фрески, що були заляпані московськими підмайстрами. Це все духовний скарб, який потрібно по крупинці зібрати і реставрувати. Це дуже кропітка і велика за обсягом робота, до якої потрібно залучити значну кількість шукачів – дослідників, які з численної кількості джерел по зернині визбирають всі наші звичаєві норми. Далі, на нашу думку, зібраний матеріал мають опрацювати юристи, які мають бути не лише висококваліфікованими фахівцями, а і відданими патріотами нашого народу. На кінцевому етапі реконструкції звичаєвих норм мають зібратися наші національні авторитети, так би мовити – старійшини народу, які відберуть певну частину зібраних норм і канонізують їх. Для прикладу – такий стародавній заповіт наших предків «Землі чужої не брати, своєї не віддавати» напевне має бути канонізований, тоді як до заповіту «Нового не запроваджуй, старовини держись» можна поставитись критично. А вже такий припис як «Люби жінку як душу, а тряси як грушу», швидше всього розглядати як жарт.

Сьогодні, коли в Україні існують десятки козацьких організацій, буває важко відразу визначити, чи є та чи інша організація українською по суті. Але якщо козаки цієї організації дотримуються нашого прадавнього звичаю, вони, поза сумнівом, належать до нашого, українського козацтва. Якщо ж якась козацька організація декларує свою любов до України, але послуговується не українською мовою і погоджується на продаж нашої землі(порушує дві звичаєві норми) – це «п’ята колона».

При обговоренні питання звичаєвих норм на конференціях і «круглих столах» досягнута домовленість, що ми, сучасні, не сміємо змінювати чи редагувати звичай, який дійшов до нас з глибини віків. Але ж і світ навколо нас змінився, то ж стародавній заповіт потрібно адаптувати до умов сьогоднішнього дня. Ми пропонуємо таку схему (методику) подачі нашого звичаю: всі відшукані звичаєві норми без змін і поправок записуємо у лівій колонці, згрупувавши їх по відповідним розділам(самоврядування, взаємини в сім’ї, громаді, державі, виховання і навчання, захист держави, віросповідування тощо). У правій колонці навпроти розміщуємо тлумачення цих норм, відповідно до умов сьогоднішнього дня.

Звичай і сучасне тлумачення.

(Спроба викласти звичай в сучасному розумінні (інтерпретації)).

Звичаєві норми

(Взяті з літописів,усних переказів, пісень, кобзарських дум, Конституції П.Орлика та інших джерел).

Сучасне тлумачення

(Опрацьовані звичаєві норми відповідно до сучасності).

Загальні засади

Народ, який не слухає своїх пророків гине.

(Народний переказ).

Звичай – правда прадідів великих,

(Д.Донцов).

Дотримуйся звичаїв і обрядів. Бо це не просто традиція – це мости, якими ти йдеш через болото життя.

(Із заповітів карпатського мудреця Мирослава Дочинця).

Не пошануєш звичай раз, він тебе десять.

(Із козацьких заповідей).

Козацтво у своєму суспільному житті послуговується в першу чергу заповітами своїх предків, вченнями і настановами своїх національних авторитетів.

Козак повинен пам’ятати про всіх своїх пращурів і вивчати Мудрість їх, збережену Відами і переказами.

(Із козацьких заповідей).

Не робіть старцям капостей.

(Із козацьких заповідей).

До тих пір Рід тримається купи, допоки батьки в очах синів Радетелі.

(Лев Силенко. Мага Віра).

Козаки шанують старих людей і прислухаються до їх порад, якщо ті мають життєвий досвід, адекватно сприймають навколишній світ і не дбають лише про особисту вигоду.

Економічний устрій

Колись в давнину народив Батько Коло з Матір’ю Дажземлею люд вкраїнський та дав їм землю… та й заповів їм не ходити за ту землю та не оддавати. (Супойський переказ).

Земля не продається.

(Прадідівський заповіт

«Чотирнадцятирик»).

Держімося землі, бо земля держить нас.

(Народне прислів’я)

Територія України є недоторканою та неподільною і свято оберігається Збройними Силами України і всім народом.

Земля є власністю всього українського народу. Посягання на землю є посяганням на життя всього народу.

Земля не продається. Земля надається представникам українського народу в оренду і користування. Розпорядниками Земельних ділянок від імені держави виступають територіальні громади.

Права, свободи, обов’язки

Лучче на родині кістьми полягти, ніж на чужині слави натягти.

(Народне прислів’я)

Смиренного і на тім світі б’ють

(Народне прислів’я)

Вище всіх благ і самого життя ставить козак волю свою і свободу народу козацького.

(Із козацьких заповідей).

Ніколи не вважай сина іншого народу нижче або дурнішим себе, але не давай зневажати і свій козацький народ іншим.

(Із козацьких заповідей).

Козак не полишає в біді і небезпеці свою Батьківщину і свій народ. Всі свої зусилля і вміння він направляє на покращення життя в духовній і матеріальних сферах.

Козак зобов’язаний завжди давати відсіч, коли хтось посягає на його честь і гідність та на честь і гіадність його народу і Батьківщини.

Влада і вибори

Козаку нема верховода крім Бога й народа.

(Козацьке прислівя.)

Старшину вибираємо гуртом самі із себе.

(Козацький звичай)

До булави треба голови

(Козацьке прислівя.)

Як пан швець – Січі кінець.

(Козацьке прислівя.)

З народу у владу, з влади в народ.

(Козацький звичай)

До влади обираються громадяни України, які знають історію України, вільно володіють українською мовою,люблять Україну і працюють на її благо.

На керівні посади громади обирають людей із свого середовища, яких всі знають по їх професійим здібностям і моральним устоям.

Після закінчення владних повноважень обранець повертається на попереднє місце роботи і проживання.

Самоврядування

Кров людська не водиця – розливати не годиться.

(Козацьке прислівя.)

Всі питання вирішуються Колом, Радою, Вічем. (Із козацьких заповідей).

По найбільш важливих питаннях на вимогу козаків скликається загальна Рада.

(«Чотирнадцятирик»).

Призначаючи когось із громади, відповідай за його слово, як за своє.

(Із козацьких заповідей).

Право голосу на Козацькому колі має тільки порядній сім’янин чи воїн, який усім своїм життям довів, що може впорядковувати життя навколо себе і приймати відповідальні рішення.

(Прадавній козацький звичай).

Дай дорогу тому, хто може зробити більше за тебе.

(Із козацьких заповідей).

Кожен козак стає рівним до всіх тоді, коли визнає козацьку громаду та її владу над собою, і козацька громада визнає рівним з поміж рівних кожного козака і його право в ній.

(Із козацьких заповідей).

Де велика рада – там рідкий борщ.

(Козацьке прислів’я)

Найвищою вартістю в суспільному житті є життя і здоров я кожного громадянина.

Влада, старшини і громади в цілому дбають в першу чергу за життя і здоров’я своїх громадян і залучають до дій, пов’язаних із загрозою для їх життя і здоров’я лише у випадках очевидної загрози для народу і держави.

Козаки домагаються зміни законодавства про вибори, зокрема обмеження права голосу для морально-деградованих людей, злочинців-рецидивістів та інших категорій громадян, які не здатні приймати конструктивні рішення, натомість стають об’єктами маніпуляцій на виборах.

Основним пріоритетом в житті і діяльності козака є добробут свого народу і міцність своєї держави. Виходячи з цього він шукає із свого середовища такого, який найкраще зможе повести справу, і висуває його на відповідну посаду, попри власні амбіції.

Всі важливі справи козаки спочатку обговорюють у вузькому колі фахівців, а вже після цього виносять на велику раду.

Енергія до життя

На Бога надійся, а до берега греби.

Богу молись, а до берега гребись.

Під лежачий камінь вода не тече.

(Народні прислів’я).

То не козак, що отаманом не думає бути.

(Козацьке прислівя.)

Козак веде активний, творчий спосіб життя, який дає можливість подолати труднощі та забезпечити духовне і матеріальне благополуччя родини, громади і всього українського народу.

Козак постійно підвищує свій професійний і загально – інтелектуальний рівень, щоб бути готовим посісти вищу посаду, розширити коло своїх обов’язків і збільшити міру відповідальності.

Честь і гідність козака

Бережи честь і достоїнство своє і народу козацького.

(Із козацьких звичаєвих правил).

Уговор паче грошей.

(Козацьке прислівя.

Не гань мене чваром, бо станеш тваром.

(Козацьке прислів’я)

Козак, який дав слово(зобов’язання висловлені в усній формі) у своєму середовищі, дотримується його, незважаючи на фінансові чи матеріальні втрати пов’язані з дотриманням слова.

Гідність і самоповага одні з найбільших чеснот козака. Він правдивий і ніколи не опускається до пересудів та наговорів на своїх товаришів.

Сім’я

Родова пам'ять до сьомого коліна.

(Із козацьких заповідей).

Не козак той, хто не пан у своєму домі.

(Козацьке прислівя.)

Не давши своєї науки, не віддавайте своїх дітей в чужу, бо то вже будуть не ваші діти.

(Із козацьких заповідей).

Кожна козацька (українська) родина веде свій родовід і передає його наступному поколінню.

Козак є головою сім’ї. Він відповідає за матеріальне забезпечення сім’ї, за виховання дітей, за лад у своєму домі.

Козак виховує своїх дітей на національних традиціях, прищеплює свої звичаї, вчить рідної мови, своєї історії. До чужої школи можна посилати вже національно – свідомих дітей.

Кузьма МАТВІЮК

Голова Ради Старійшин козацьких організацій Українського Козацтва Хмельниччини

м. Хмельницький.

Про Звичай і Звичаєве Право русів-українців

(українських козаків)

Україна за часів до Київської Русі та після неї була вільним обєднанням громад, як єдиного етносоціального механізму, в якому ніхто ніколи не заважав жити так, як він вважав за потрібне за умови, правда, коли він сам нікому не ставав на перешкоді. Неухильне дотримання цього балансу інтересів було запорукою стабільності всього суспільного ладу за яким жила Україна-Скупа і який зараз можна було б назвати принципом «згоди всіх».

Отже, орійцями, нащадками Великих Оріїв є ми, русини, русичи, українці, автохтонне населення Оратанії – Руси – України.

Мудрець говорить: «Не пізнавши духовних підвалин нації, не пізнаєш її історії». Наша давня духовна філософія та давня культура були пов’язані з усією сім’єю індоєвропейських народів, колискою яких було Причорномор’я, тобто сучасна Україна. Перед християнством були віди-Знання про найвищу сутність, був культ пращурів, шляхетності та героїзму – здорове підґрунтя для зростання та будівництва шляхів у майбутнє. Наші пращури знали, коли Творець обдаровує людину всякими дарами, тоді він Дарбог, тобто Давець Буття; навчає орати землю та снопи ставити, тоді він Велес, тобто Учитель, Батько наш; приносить лад до нашого дому та роду, тоді він Ладо, тобто Знавець Ладу… Була й особлива пошана для тих, хто загинув у бою, боронячи рідну землю. Велесова книга каже: «А загиблому на полі бою Перуниця дає воду живу попити, і попивши її, йде (той) до Сварги на коні білому. І там Перунько їх зустрічає і веде до благ своїх, до палат своїх, і там пробудуть якийсь час вони і дістануть тіло нове. І так жити мають і радіти прісно і до віку віків за нас молитву творячи». Наші пращури дійсно мали свідомість та моральні засади дуже високого духовного рівня і їх голос резонує в нас і сьогодні.

І. Звичай:

· Сімейне коло, Громада, громадське та козацьке Коло, Віче, Рада, самоврядування – в основі Звичаю, без всього цього звичай вмирає.

· Звичай творився багато тисячоліть, він охоплює уявлення, знання і вміння народу. Ми і наш Звичай – з тих пір, відколи ми себе пам’ятаємо.

· Звичай – чи не єдина ідеологія, що відповідає закону філософії: практика – критерій істини. Звичаєва ідеологія ґрунтується на Національній Ідеї, її основа – життя по совісті і по Правді та пріоритет інтересів народу над всіма іншими. У Звичаї відсутня релігія. У Звичаї може жити людина будь-якої національності, яка визнає Звичай.

· Звичаєва ідеологія розглядає Природу як живий організм, пов`язаний з народом, і основу всіх благ, відповідно визначає інтереси народу і Природи як рівнозначні.

· Звичай – це ідеологічно-правова система, основа Народного національного Звичаєвого Ладу та народної держави. В Історії Звичаєвий Лад називається Родовим Ладом.

· Теоретичні джерела Звичаю живляться усною народною творчістю, «Супойським переказом», «Велесовою книгою», «Руською Правдою», Козацькими літописами, «Конституцією» П.Орлика, «Історією Русів», творами Г.Сковороди, І.Котляревського, Т.Шевченка, П.Куліша, П.Чубинського, І.Франка, Л.Українки, Д.Яворницького, В.Гнатюка, В.Шаяна, та дослідженнями сучасників.

· Звичай – доцільний, природній і простий – це система знань, яка постійно доповнюється життям, але його основи – незмінні.

· Звичай формує свідомість та дію в ім’я правдивого життя.

· До Звичаю входять міти (міфи) – елементи стародавньої Родової Віри, перекази про минуле, знання про суспільно-державну організацію і політику та правові норми – Звичаєве Право (Покон).

· Канонізувати або спрощувати Звичай не потрібно.

· Звичай – це спосіб життя від народження і до смерті. Це неписаний щоденний закон, який охоплює все у людському житті.

· Етика, закони, віра – побудовані на Звичаї, але вони, на жаль, часто нищать Звичай, декларуючи, регламентуючи, підмінюючи його.

· Де забувають Звичай – там живуть в духовній пустоті, брехні, насильстві, стражданні і злиднях.

II. Звичаєве Право:

Звичаєве Право – це сукупність правових норм, що основуються на родовій (народній-національній) свідомості, Родовій Вірі і родовій моралі, які регулюють і захищають національний Звичаєвий Лад і державний устрій та регулюють всі інші взаємовідносини в суспільстві. Звичаєве Право складається з головних норм (правових принципів) та підпорядкованих їм звичаєвих законів. У Звичаєвому Праві не було конституції, її функцію виконували головні норми.

Головні Норми Звичаєвого Права – це головні правові принципи і норми Звичаєвого Ладу, або по іншому Родового ладу. Український народ – єдиний великий народ на євразійському просторі, що зберігав Родовий Лад в часи феодалізму і мав свою Родову Державу – козацьке Запоріжжя!

Норми Звичаєвого Права визначають суспільний лад, державний устрій та головні взаємовідносини в суспільстві.

Право первісно з’являється із Звичаю, тобто із волі народу, а не із волі державної влади. У Звичаєвому Праві влада просто немає права давати, писати і змінювати право!

Звичаєве Право дійсно є Українським – Країнським і існувало в нашому Краї в своїй завершеній ідеологічно-правовій формі вже як мінімум 10 тисячоліть тому, за часів виникнення розвиненого Родового Ладу в якому власне і виникає ДЕРЖАВА, як сила, що захищає територію і підтримує справедливий порядок.

III. Звичаєві закони:

Звичаєві закони змінювалися відповідно до потреб.

ІV. Звичаї-обичаї:

Звичаї-обичаї, норми поведінки, обряди, прикладні системи не є Звичаєм. Звичай як ідеологічно-правова система в них присутній і вони як підсистеми на ньому базуються, але не визначають суспільний лад та державний устрій.

V. Віра:

· Віра – це світогляд, це стан душі, особистий позитивний досвід, це оптимізм.

· Віра у Бога і знання повинні йти поруч.

· Віра в своє призначення на Землі, одне одному, в свій Рід, Нарід, у свою Землю. Звичай – це основа для правдивої віри.

· Забобонність віри – це шлях в нікуди і є знищенням самої віри. На Бога надійся, а до берега гребися.

· Козаку-звичаєвцю не потрібні посередники між ним і Богом, і козак не перекладає свою відповідальність за свої помилки на Бога, не просить прощення, а бере відповідальність за це на себе і відпрацьовує або відшкодовує заподіяне.

· Надія на Бога, а лицарство наше.

· У товаристві дотримуються віротерпимості (є різні віри і різне розуміння однієї і тієї ж віри).

· Вір не тому, що розповідають, а тому, що бачать твої очі.

· Май власні переконання. Вірити, як усі, означає вірити у ніщо.

· Ніколи не май віри, вищої за розум.

· Люди – богоподібні, самодостатні тому, що вони мислять, творять, мовлять, люблять і працюють. Обов’язок, справа, праця – насамперед.

VI. Значення землі для Звичаю:

· «Не ходити за ту землю та не віддавати».

· Заборона купувати-продавати Землю – святу Матір усіх людей.

· Українці – землеробська нація, а отже – нація, що творить, дає життя, гуманна, мирна, тому й відноситься до Землі та до Природи, як до Матері. Це і сформувало духовність нації.

· Козак – вільна, дбайлива людина, господар, а не раб-споживач та губитель, що нищить все живе на Землі і саму Землю.

· Козак – це власник земельної ділянки. Вся інша земля належить громаді і не продається (перебуває у колективній власності).

· Козак – підприємець: має свою справу, живе своєю працею.

· Козацька кооперація – взаємодопомога, спільна діяльність, розподіл доходів згідно із внеском.

· Іноземці не можуть бути власниками на території України. Власниками на території України можуть бути тільки її громадяни.

VII. Козак – звичаєвик:

· Живе у ритмі з Всесвітом, Сонцем, Водою, Землею.

· Має духовні та людські якості: доброти, любові, радості, гармонії, чистоти помислів і думок.

· Творить простір чистоти і любові в собі, в своїй родині, в своїй громаді та державі.

· Думає, розмовляє, співає рідною українською мовою, яка є Джерелом Формування – Реалізації – Матеріалізації успішного Життя.

· Відроджує календарну та родинну обрядовість, свята, згідно природного, космічного календаря.

· Створює українське середовище, поширює українську культуру.

· Не шукає спокою у бездіяльності.

· Не слугує грошам та не дозволяє їм владарювати над собою.

· Підкоряє свої примхи розуму та волі.

· Сам себе стверджує Воїном.

· Має здатність битися не тільки за себе, але й за інших.

· Постійно навчається: Звичаю, історії, культури, фундаментальним наукам, мистецтву, музиці та професійним знанням. Практичність, доцільність і природо-відповідність знань.

· Дбає про особисте здоров’я та здоров’я своєї сім’ї (фізична культура, спорт, походи, чистота, охайність та здорове харчування).

· Пізнає рідний край і світ теоретично та практично.

· Веде активне громадське життя – є громадянином та особистістю.

Слово:

· Слово козака – це його вартість.

· Не каже двох слів там, де від нього чекають одного.

· Якщо може промовчати, не говорить нічого.

· Чує не тільки те, що говорять, а й що приховують за допомогою слів.

· Признаючи когось зі своєї громади, відповідає за його слово, як за своє.

Справа:

· Робить справу правильно і до кінця.

· Для козака слова «хочу», «можу», «мушу» є тотожними.

· Завжди знаходься там, де важче.

· Мужньо бере на себе керівництво людьми заради виконання справи.

· Дає дорогу тому, хто може зробити більше за нього.

Шлях:

· Усвідомлює, що досягає мети наймудріший.

· Не чекає, коли його вдарять, а починає першим.

· Йти прямо не означає йти у правильному напрямку.

· Не ступає в один слід двічі.

· Якщо не може просуватися вперед, то впевнено стоїть на місці.

Мета:

· Кожний його постріл має бути спрямований в ціль.

· Мета не в тому, щоб боротися, а в тому, щоб перемагати.

· Мету, від котрої відмовиться, привласнить його противник.

· Від досягнення малої мети не чекай великої перемоги.

· Досягнувши своєї мети, встановлює собі наступну.

Міра:

· Не віддаляє себе від громади ні в малому, ані у великому.

· Нікому не показує ані своєї болі, ані своїх радощів.

· Не побажає іншому, не отримає і сам.

· Відповідальність за події свого життя покладає тільки на себе.

· Все те, що тримає у твердій руці, у нього ніхто не відбере.

Гiднiсть:

· Його можуть знищити, але не можуть перемогти.

· Ніколи ні про що не шкодує.

· Ніколи нічого не просить.

· Пропонує допомогу нужденному, навіть коли він не просить.

· Не вірить Богові, який принижує і робить з нього раба.

Правила:

· Обіцяє тільки те, що може дати.

· Повертає собі те, що втратив.

· Не зачіпає чужого, воно для нього мерзенне.

· Вибачає того, хто готовий вибачити його.

· Не страждає через відсутність розкошів та багатства, а задовольняється тим, що має.

Принципи:

· Немає друзів, немає ворогів – є тільки учителі один одному.

· Немає чудес – є тільки різні рівні знань.

· Немає релігії, вищої за Істину.

· Перемагає з повагою.

· Україна понад усе!

Гасла:

· Немає щастя без Честі, а Честі немає без Свасті!

· Перемога або смерть!

VIII. Козацьке побратимство:

· Взаєморозуміння, взаємодопомога, взаємопожертва в ім’я громади, роду, сім’ї та побратима.

· Спочатку думка і справа, а потім слова. Слова та справи не розходяться між собою. Вірність Слову.

· Без вдосконалення себе Волі і Правди не здобудеш.

· Не піддавайся спокусам: марнославству, чинам, жадобі влади, грошей, маєтностей, безмірних задоволень.

IX. Сім’я, Родина і Рід – в основі Звичаю:

· Родові традиції і пам'ять. Шукай свій рід до сьомого коліна все життя.

· Родинна обрядовість від народження до смерті.

· Культура формування родини.

· Пам'ять про захисників-воїнів, які поклали голови свої за землю Батьківську, за родини, друзів-побратимів, за процвітання і збереження своїх родів.

· Шанування своїх батьків і утримування їх в старості.

· Пошана та повага до Матері, жінки, до роду та народу, до людей.

· Проживання в родовому маєтку в гармонії з живою природою.

· Екологія чистої природної людської свідомості: чисті думки, повітря, вода, природна їжа.

· Здорове харчування і побут, народна медицина.

· Психічне та фізичне здоров’я.

· Акуратність і культура.

· Природний, здоровий, красивий, гармонійний одяг.

· Виховання та навчання дітей у рідній сім’ї.

· Виховання гідності, самодостатності і патріотизму.

· Природне, народне виховання – засвоєння основ моральності, у тому числі любов і сумлінне, відповідальне ставлення до праці й спрагу до самостійного активного набуття знань.

· Виховання працею.

X. Самозахист громади, роду, сім’ї, особиста безпека:

· Володіння особистою традиційною козацькою та сучасною зброєю (на законній основі).

· Козак – це сучасний воїн, захисник.

· Козацтво без молоді – не козацтво. Дух та знання молоді формуються Звичаєм.

· Служба Громаді, Землі-Матері, свідоме служіння рідній законно вибраній владі.

· Козак – це брат у допомозі іншим козакам та їх родинам.

XI. Громада:

· Громада етнічна (руська-українська).

· Кожен є рівним до кожного, всі є рівними до всіх, кожен є рівним до всіх.

· Кожен стає рівним до всіх тоді, коли визнає себе козаком, коли визнає громаду та її владу над собою і коли громада визнає тебе і твою владу над нею.

· Гарантоване існування кожного незалежно від його економічної ролі й соціального статусу.

· Кожен за всіх, всі за кожного.

· Задарма ніхто не працює і відповідає сам за себе.

· Всі власники.

· Заборона найманої праці.

· Багатим можна стати лише за рахунок власної праці або артільно шляхом кооперації зусиль рівноправних власників.

· Відкидаючи одного, ти відкидаєш усіх.

· Відкинувши громаду – громада відкине тебе.

XII. Козацьке військо:

· Козацьке військо як іррегулярні військові формування територіальної самооборони.

· Козак сам собі набуває однострої і спорядження, необхідні для вступу на козацьку службу.

· В козацький стан зараховують лише після проходження служби в козацькому війську.

· Козак має при собі зброю.

· Козацьке військо саме собі обирає Гетьмана.

· Козаки звільняються від усіх державних податків і мита, і обкладаються лише на користь козацького війська.

· Земельний наділ на загальних основах козаки одержують в першу чергу.

· Приналежна козакам земля затверджується за ними в наслідне володарство.

· Для дітей козаків закладаються військові навчальні заклади.

· Козаки, які втратили на службі трудоспособність, а також їхні сім’ї і сім’ї козаків вбитих при виконанні службових обов’язків забезпечуються грошовою допомогою від козацької громади; діти цих козаків виховуються на скарбовий кошт.

· Козак відповідає лише перед козацьким судом (де троє козаків, там двоє третього судять).

XIII. Звичаєва держава:

На території сучасної України Державне Вічеве буття за прадавніми письменами існувало з II тис. до н.д. „Віче мали, що віче вирішить, то так і є, а що нерішено – не повинно бути. Вибирали князів від полюддя до полюддя і так жили. Бо у русів не було іншої ради, крім Віча”.

Заснована Києм наддніпрянська держава Рускень півтори тисячі літ простояла до готської навали в 2 ст. н.д. і в 4 ст. відродилася як Кийська Русь і простояла до часів Рурика.

Кийська Русь часів Ігоря, Ольги, Олега, Святослава, Володимира Мономаха, Ярослава Мудрого – стала наймогутнішою і найвпливовішою державою не тільки Європи, а й Азії.

Найдемократичніший державотворчий Вічевий устрій на землях України-Руси був збережений і в часи Козаччини, а потім Гетьманщини. Найперша світова Конституція була складена за Вічевим Правом обраним Керівником Нації Гетьманом Пилипом Орликом.

Україна має отримати нову Конституцію України, яка продовжить більш як трьохтисячолітню традицію Вічового правління і обрання керівників Народу та Держави.

На тому стоїмо.

Державотворення:

· назва Держави (за Конституцією Пилипа Орлика) – Русь;

· назва Мови – Руська (українська) – є Державною мовою титульної нації і засобом міжетнічного, міжнаціонального спілкування в Державі;

· кольори Державного Прапора – жовто-блакитний (де верхня частина прапора має жовтий (золотистий) колір, а нижня блакитний);

· Державний герб – Герб-Трисуття, яке відповідає трьом часовим вимірам.

· Світоглядні основи, закони держави та мораль народу ґрунтуються на Звичаї.

· Козак має право на найвищу владу або делегує це право більш достойному через народне Віче.

· Повнота влади в руках обраних представників народу.

· Відсутнє делегування владних повноважень.

· Захист інтересів людей і вироблення адекватної стратегії поведінки з урахуванням мінливих умов навколишнього середовища.

· Обов’язковий контроль з боку товариства та громади над обраною владою, її звітність і відповідальність майном та життям.

· Постійна змінність старшини.

Вічове правління:

· Русь-Україна є Президентсько-Вічовою Державою;

· Законодавче Віче (двопалатна структура – Нижня і Верхня палати).

Президент-Гетьман:

· Президент-Гетьман є всенародно обраним Головою Держави і представляє її у внутрішніх і зовнішніх стосунках, де діє від імені народу і очолює вертикаль виконавчої влади, призначає Голову Уряду;

· Президент-Гетьман – є головнокомандувачем Збройних сил та очолює козацькі формування.

Уряд:

· політичний уряд займають лише українці.

Упорядник текстів Анатолій Грива

Голова Ради козацьких отаманів України

Наказний Кошовий отаман УВК, м. Київ

(до цього тексту увійшли матеріали таких авторів:

Григорій Князюк, Петро Яремчук, Кузьма Матвіюк, Анатолій Кондратьєв )

Український козацький звичай

Спонукав мене до написання цих рядків відхід в інший світ мого духовного побратима-наставника Л.П.Безклубого. То є лише спроба – роздуми виконання даної самому собі обіцянки під час похорон на цвинтарі в Усатовому біля Одеси 29 січня 2007 р.

Ці та інші звичаєві карби були розглянуті на Раді старійшин Українського козацтва
в м. Києві 20 лютого 2011 р. (протокол № 2) і рекомендовані для поширення та подальшого
їх обговорення серед козацьких організацій України. В березні 2012 надіслані на конференцію по Звичаю, яка відбулася в м.Хмельницькому, та увійшли до електронного збірника матеріалів конференції.

1. “Діди були козаками, батьки – дітьми козачими, а ми хвостами собачими”

Сотні років по колу ходимо прив’язані до стовпа історії , крутимо її млин перемелюючи себе з допомогою погоничів чужинців. Нам нав’язали анти-людську модель життя, гинуть мільйони українців у мирний час, гине їх душа, культура, історія, література, майбуття. Лінію національного фронту у нас тримають мертві герої. А перемогти можна лише коли її тримають живі. Як можна було за такий короткий час довести Україну до такого стану? Так її одурити, так обікрасти, збити з магістрального шляху, згребти під себе ресурси, підібрати до рук пресу, радіо і телебачення і фактично дати нашій історії зворотний хід? Наша Незалежність привела у нову залежність від чужих падлюк і своїх негідників. У нас навіть релігійні конфесії виконують замовлення партій та чужих держав.

Де в українців на покуті Шевченко, Мамай, Леся Українка, Франко, коли вони будуть прочитані? У нас декоративне козацтво, а часто й і вороже Україні. Чоловік формується не тоді коли затуляється щитом, а тоді коли підіймає меч. Доля не усміхається рабам. Якась Україна буде, і чиясь, тільки не наша. Стільки жертв за багато століть і за таку незалежність, і за таку демократію? Чи є ще така країна за кількістю принижень на душу населення?! Ми втрачаємо Україну, вона заражена мертвими ідеологіями, поляризована, сконфронтована соціально, національно, релігійно. Що ж коли дозволили сісти собі на голову, отже кращої долі не варті.

Наша історія принижена, оббріхана, наші герої перетворені у ворогів. У нас відлік часу по трагічних подіях, від війни до війни, від голодомору до репресій, від Чорнобиля до вкраденого Майдану. А постійний спогад про поразки, смуток – роззброюють людей. Ми всі пронумеровані, а де наша людська ідентифікація, а національна? Україна та Київ філіали декількох держав. Постійні компроміси в кінцевому результаті приводять до зради та поразок. Наче вільні, незалежні, а тихенько вмираємо не борсаючись і не борючись. Усе сміття світу висипали на Україну: тамплієри, місіонери, проповідники, нелегали, неформали, голубі, наркоділери, кілери, шахраї міжнародного класу. Новий порядок на землі наводиться для золотого мільярда. Хто ці гравці, що рухають народами, державами?

Нас розбито на блоки, коаліції, конфесії, партії, козацтва, щоб роз’єднати, а потім звести на арені всесвітньої бойні. Тому кожна українська справа закінчується імітацією або провокацією. Українці стали нацменшиною, у резервації. У нас вкрали Батьківщину і Незалежність. Я хочу жити у повноцінній країні, розмовляти повноцінною мовою, і гарантувати це моїм дітям і внукам на майбутнє. Чому я не можу сказати собі: “ Держава – це я, нація – це я”? А можливо ні з ким не треба боротися, живи своїм життям, роби свою справу. Менше нарікай на себе, на націю, на державу, на сусідів, на ворогів. Вибери собі іншу владу, напиши свою історію, поверни своїх геніїв, героїв, украдене багатство, культуру, мову. Позбудьмося печаті меншовартості. У цьому і допоможе нам досвід предків, адже їм ще гірше жилося, але вони не гнулися, не плазували.

2. “Стій за Звичай горою, то й люди будуть з тобою

Саме Звичай забезпечив Україні перемоги, виживання серед ворожих сусідів протягом багатьох століть. В добу Запорозької Січі Звичай розцвів з новою силою, він утвердив самоврядування українців, як гуманний народ, що показав світу людські відносини за багато десятиріч раніше, поки Європа спала в рабстві та насильстві. Саме рівноправні взаємини між українцями (рядовими і верхівкою, бідними і багатими) дали можливість проіснувати Козацькій республіці більше 300 років. Так було і раніше на Праукраїні (у до Київській і Київській Русі). А той безперервний зв'язок поколінь в культурі, історії забезпечив перемоги живим, тому що “мертві тримають живих” (Г. Лебон). Звичай – це закон, мораль – його виконання.

Як формувався, з чого виник Звичай? Спочатку це були правила поведінки, які склалися давно у наслідок їх тривалого, систематичного застосування певною кількістю людей. Звичай є засобом узгодження суспільного життя. Він існує у свідомості людей і передається від покоління до покоління. Звичаєве право це той самий Звичай але з маленьким дотиком до нього римського права. Звичай має дуже велику життєву внутрішню силу, тому що його витворив народ своїм життям. Один із дослідників Д. Мейєр зауважив: “що Звичай настільки могутній в юридичному повсякденні, що, напевне, виведе із за застосування закон, спрямований проти його застосування.”

В той далекий час Запорозькі козаки не мали писаних законів і діяли на підставі стародавніх звичаїв, словесного права і здорового глузду. І на території Січі польські та московські закони ігнорували. Характерною ознакою Звичаю була його обрядовість в якій широко застосовувалась усна народна творчість. У формі коротких речень закарбовувалися головні ознаки звичаю (прислів’я, приказки, поговірки), все це робило звичай зрозумілішим, потрібнішим та рідним наступним поколінням.

Для прикладу наводимо козацькі звичаєві прислів’я:

1. Добре все по мірі.

2. Де велика рада – там рідкий борщ.

3. Не буду душі вбивать, а буду правду казать.

4. Або волю добувати, або вдома не бувати.

5. Або будемо на Русі, або пропадемо усі.

6. Береженого Бог береже, а козака шабля стереже.

7. Хто любить піч – тому ворог Січ.

8. Мала правда велику брехню перемагає.

9. Дерево міцніє корінням, а людина друзями.

10. Не той друг, що медом маже, а той, що правду каже.

11. Хто кривдить людей – той кривдить своїх дітей.

12. Од Богдана до Івана не було гетьмана.

13. Місяць – козацьке сонце.

14. Той дає раду, хто знає правду.

15. Богу молись, а до берега гребись.

16. Добрая тая рада, де щира правда.

17. Не пив води Дунайської, не їв каші козацької.

18. Коли праве діло, то говори сміло.

19. Поки всі на печі – козак на коні.

20. Стій за правду горою, то й люди с тобою.

21. Свій своєму не ворог.

22. До булави треба голови.

23. Воля світ береже – неволя в яму веде.

24. Волі не чекай, сам здобувай.

25. Добре братство – краще багатство.

26. Дарма смерті не шукай, як зустрінеш не тікай.

27. Не всякий козак, що шаблю має.

28. Козак душа правдива,справедлива не зрадлива.

29. Козацькому роду нема переводу.

В той далекий час на Січі Звичай ще називали “Козацьким правом” яке грунтувалось на “батьківських” відносинах між отаманами та козаками. А система періодичного переобирання козацької старшини відсіювала випадкових або ворожих осіб, які рвалися до влади. Козацьке коло також зрівнювало моральні, економічні стосунки в товаристві. Охоронцями козацького звичаю на Січі і в паланках були Діди – старійшини – заслужені козаки, які раніше займали виборні посади і користувалися авторитетом серед козацької громади. Саме Діди – старійшини здійснювали козацьке правосуддя і стежили за дотриманням давнього, освяченого віками звичаю. Звичай - це ще своєрідна, постійна толока – духовна, правова, економічна, військова, фізична, як зазначив дослідник звичаю М. Слабченко: “В умовах Козацької республіки всі найважливіші справи, як воєнні, так і мирні вирішувалися, як правило, гуртом, групою. Тому індивідуальне сприйняття світу окремими козаками входило, переливалося до групового світосприйняття”.

3. Походження Звичаю

Професор В. Сергієвич подає такі роздуми, на основі яких утворився Звичай:

1. під впливом подій, обставин у людини виникла певна реакція на побачене, почуте, пережите;

2. подібна ж реакція виникла у групи людей яка також була свідком подій;

3. ту ж саму оцінку підтримувало широке коло людей;

4. на подібні події у майбутньому вже було відпрацьоване бачення та реакція людей.

5. так з’явилися звички, а на їх основі формувався Звичай, як основа переконання народу, як норма живого не писаного закону буття;

6. отже Звичай, звичаєве право, та козацьке право – це продукт безпосередньої народної творчості, а не законодавчої влади.

А норми права з’явилися завдяки існування Звичаю. Юридичне ж право забезпечується примусовою силою держави. Звичаєве ж право забезпечується свідомим духом народу, його традиціями, вдачею. Тому в Україні юридичне право повинно як найбільше відповідати духу Звичаєвого права, національної культури, традиціям. Завдяки цьому дійсно у нас буде влада народна, а не чужинська.

Існують різні форми перетворення Звичаю у Звичаєве право:

1. мовчазна згода держави;

2. фактичний розгляд справ судах на підставі норм Звичаю;

3. закріплення існуючого Звичаю у законодавстві.

Зразки Звичаєвого права:

1. збірник законів “Руська правда”;

2. “Литовські статути” писані руською мовою (1.1529; 2.1566; 3.1588)в останньому найбільше подані засади старовинного Українського Звичаєвого права.

3. «Конституція “Пилипа Орлика”.

Про використання Звичаю в Україні та на Січі у той суворий час визвольної війни свідчить застосування смертної кари та суворих тілесних покарань винуватців-козаків:

- відсічення та ламання кінцівок, побиття киями до смерті;

- винуватців прив’язували до гармат на майдані;

- відбирання майна, розстрілювали, топили, вішали на шибениці;

- підвішували на залізних гаках, садовили на палю;

- закопували живцем у землю;

- побиття камінням до смерті.

Із застосуванням та живучістю Звичаю на Україні змушений був змиритися Московський самодержець Олексій Михайлович, який в своїй грамоті жалуваній Б. Хмельницькому 27 березня 1654 року визнавав право українців на життя за своїм Звичаєм: “А коли б волею божою прийшла гетьманові смерть, так ми великі государі, лишили війську Запорозькому вибирати гетьмана самим між собою, по давньому Звичаю. Судитися велим їм у своїх старшин по давнішим правам її ”.

Історія формування козацького права (Звичаєвого) на Запорозькій Січі розглядалася в працях М. Грушевського, Д. Яворницького, А. Ригельмана, А. Скольковського, М. Слабченка. С. Наріжного, О. Лазаревського, І. Теліченка, Д. Багалія, П. Захарченка, О. Кузьменець, В. Калиновського, І. Терлюка, П. Музиченка, А. Ткача, Г. О. М’ягка, Д.В.Андреева, З. Ромовська, С. Бервено.

За які ж провини карали винуватців:

1. службові: розкрадання скарбниці, перевищення службових повноважень і зловживання службовим становищем, ухиляння від служби, дезертирство, зрада, не надання допомоги;

2. проти порядку, правління і суду: непокора старшині, підроблення печаток, криво присяга і криво свідчення на суді;

3. проти особи: замах на життя, здоров’я, убивство, завдання каліцтва, ран чи побоїв, образа, бійки;

4. проти власності: крадіжка, пограбування, приховування краденого, знищення чужого майна, грабунки;

5. проти моралі: зганьблення жінки, перелюбство, приведення жінки на Січ і зв'язок з нею на Січі, пияцтво.

Звичаєве право передбачало умовну оперативну роботу: “Заклич”, ”Звіт”, ”Гоніння сліду”, ”Присяга”. Як засіб з’ясування правди ще існував з Київської Русі – “Божий суд” – випробовування водою і вогнем. Обов’язком козацького суду було судити винних швидко, правдиво і безсторонньо.

4. Сутність Запорозької Січі

Січ – громада самітників утікачів, яка заснована на колективній формі власності, рівності козаків у користуванні землею, кооперативних форм господарювання та зрівняльного розподілу благ. Запорозька Січ у XVI – XVII ст. перетворилась в оригінальну козацьку воєнну общину, чогось подібного не знала ні одна країна світу. У XVIII ст. ця община набрала державницьких ознак.

Сутність козацької республіки – держави, як називали нашу країну той далекий і ближній час, заключається в таких ознаках:

1. діяв принцип виборності влади по вертикалі;

2. колегіальність вирішені усіх питань на Січі;

3. постійна змінність та звітність верхівки;

4. участь козацтва у формуванні системи судових органів та їх діяльності в цих органах.

Органи управління на Січі:

1. військова старшина - кошовий, отаман, військовий суддя,осавул, писар, курінний отаман;

2. військові чиновники – булавочний, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, товмач, шафар, канцеляристи;

3. Похідна та паланкова старшина – полковники писарі.

5. Впровадження звичаю у сьогоденні.

Як впровадити все те корисне із Звичаю для України? Приклади для цього є у світовій спільноті. Наприклад: Конституція Ізраїлю побудована на споконвічному єврейському Звичаю із вкрапленнями сучасного права. Подібне ж ми зустрічаємо в Японському, Китайському законодавствах. Великобританія, яка фігурує найбільш консервативною державою світу підтверджує ґрунтування своїх законів на прадавньому Звичаю і традиціях.

На шляху до створення власної правової і демократичної держави України був Пилип Орлик – державотворчу програму він зафіксував в “Конституції”. Якщо взяти сучасний Цивільний кодекс України (2003 р.) – там зафіксовано, що цивільні відносини можуть регулюватися Звичаєм ( стаття №7).

Сучасне українське суспільство потребує справжніх, національних, демократичних основ, а не штучних накинутих нам заходом. І цією демократичною основою є український Звичай. Саме тому Конституційний Суд України ( 02.11.2004 р.) зафіксував у своєму рішенні включення звичаю, традицій, норм моралі у правові норми. І в судочинстві потребу ґрунтуватися у своїх доказах на Звичаї доказує сторона, яка посилається на Звичай.

Перш за все Звичай – це спосіб життя нації, який повинен передаватися від покоління до покоління в усіх напрямках: культурному, економічному, політичному, військовому і державотворчому. Збереження Звичаю і традицій у різних напрямках життя українського народу дає змогу відродити своєрідність України, її прадуховність і все позитивне, що напрацьоване протягом багатьох століть.

Виборча демократична система, яка склалася на Запорожжі, була історичною ниткою зв’язку нашої давньої історії та історії України козацької доби, в якій Звичай переріс у державно-національну традицію. Це і породило нам козацьку державу. А в роки Незалежності України була також спроба утвердити народовладдя але, на жаль, то лише намагання та розмови на папері. Тому пропонується як роздуми – тези про Український козацький Звичай – для сучасного використання у козацькому середовищі:

Наведемо прадавні карби наших предків сучасною українською мовою. Козацькі заповіді.

1. Землі своєї не віддавати, а чужої не брати.

2. Жити у відповідності з природою.

3. Пам'ятати свій рід до сьомого коліна, героїв свого народу і героїчні події.

4. Вирішувати всі питання Колом, Вічем і Радою.

5. Землі не продавати. Зберігати право власності по спадковості. Надавати в оренду.

6. Із кращих щороку вибирати до влади і свідомо їм підкорятися.

7. Даному слову бути вірним.

8. Бути в злагоді та єдності в сім'ї, в роду і народом.

9. Взаємодопомога один одному та в громаді.

10. Не зраджувати свої звичаї, традиції, духовність, мову і віру предків наших.

11. Відроджу вати побратимство та самооборону громади (образа або зрада товариша - найтяжчий гріх)

12.Без праці і боротьби волі не здобудеш.

13.Краще бути мертвим ніж рабом.

14.Не піддаватись спокусам ворогів (кошти, чини)

15.Щоб слово не розходилося зі справою.

16.Не втрачати гідності людської, любові до рідного.

17.Нічого не залишати ворогам.

18.Берегти пам'ятки нашої духовності та історії.

19.Жити своєю працею.

20.Відкритість і звітність отаманів, гетьманів перед товариством і громадою (своєю власністю і життям платять за гріхи) (З Велесової книги)

Використана література

1. Костенко Л. Записки українського сама шедшого. Київ ХХІ століття 2011 рік.

2. Велесова книга. В-во «Такі справи» К. 2002

3. Гайдай Г. Козацький Суд (Український світ – 1996 р. №1).

4. Гуржій О. “Право в українському козацтві” (Київ 1994 р.).

5. Грозовський І. Козацьке право (Право України 1997 р. №6), Звичаєве право Запорізької Січі (Радянське право 1991 р. №10).

6. Голобуцький В. Запорозьке козацтво (Київ, Вища школа 1994 р.).

7. Дністрянський С. “Звичаєве право” (Львів 1902 р.).

8. Збірник наукових статей “Звичаєве право Запорозької Січі” (Запоріжжя 2010 р.).

9. Петров И.В. Государство и право древней Руси (С.П.Б. 2003р.)

10. Руська правда (Хрестоматія з історій держави і права України Т.1).

11. Ромовська З. Українське цивільне право (Київ 2005 р.)

12. Сергеевич В. Лекции и исследования по древней истории русского права (С-П 1903 р.).

13. Слабченко М. Соціально – правова організація козаків (К. 1927 р.).

14. Товстопльотов В. Суд у Запорозьких козаків (Юридичний вісник України 1996 р. №18).

15. Шевченко Я. М. Цивільне право України (Харків).

16. Яворницький Д.І. Історія Запорозьких козаків ( 2 книгах Київ, Наукова думка 1990 р.).

Григорій Князюк

Про Звичай

Звичай – це ідеологічно-правова система, основа Народного \національного\ Звичаєвого Ладу та народної держави. В Історії Звичаєвий Лад називається Родовим Ладом.

Звичай не був кимось створений штучно \як інші ідеології\, Звичай був створений народом на основі власного тисячолітнього досвіду. Звичай, чи не єдина ідеологія, що відповідає закону філософії – практика критерій істини. Тому в Звичаї відсутня релігія – вигадки жерців і попів, прикриті ім`ям Бога! Звичаєва ідеологія ґрунтується на Національній Ідеї, її основа – життя по совісті і по Правді, та пріоритет інтересів народа над всіма іншими. Національна Ідея в своїй основі не змінюється, вона вічна. Звичаєва ідеологія, також розглядає Природу як живий організм, пов`язаний з народом і основу всіх благ, відповідно, визначає інтереси народа і Природи як рівнозначні.

Ідейними носіями Звичая, після загибелі феодальної «святої” Русі, стали козаки-січовики, як еліта нації і як тогочасні націоналісти. До січовиків відносилися також кобзарі.

В Звичай входять – міти, елементи стародавньої Родової Віри, перекази про минуле, знання про суспільно-державну організацію і політику та правові норми – Звичаєве Право \Покон\. Звичаєве Право, його норми визначають суспільний лад, державний устрій та головні взаємовідносини в суспільстві. Норми Звичаєвого Права є незмінними,але може змінюватися їх формулювання, можуть блокуватися \але не викидатися!\ архаїчні норми і вводитися нові – відповідні Звичаєвій ідеології. Що ж до звичаєвих законів то вони змінювалися відповідно потребам,- «нужда закон міняє» - казав Кошовий І.Сірко.

Відповідно, звичаї-обичаї, норми поведінки, обряди, прикладні системи - не є Звичаєм. Звичай, як ідеологічно-правова система, в них присутній і вони, як підсистеми, на ньому основуються, але вони не визначають суспільний лад та державний устрій – організацію влади. Більш того, вони як підсистеми можуть функціонувати в умовах окупації в системі чужого ладу, чужої держави на інтереси окупантів і кінцеве знищення народу. Так, частина козаків забувши Звичай, але з усіма звичаями-обичаями і військовим мистнцтвом \яке отримали як спадщину для служіння народу\ стали на службу Російській Імперії.

Козаки-січовики чітко розрізняли Звичай та звичаї-обичаї. Цитую витяг із скіфсько-козацького обряда братання – «Бережем Край Звичаєм, одне одне обичаєм…» І на своїй зброї січовики часто писали – «вєрность прєданіям» \вірність переказам\.

Також наш пророк Т. Шевченко під Звичаєм розуміє не обичаї, \обичаї на той час в народі знали і їх дотримувалися!\ коли запитує – «…Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила…»

Звичай, як ідеологічно-правова система існував в Україні до кінця 18 ст., до часів придушення гайдамаччини та знищення Січі і козацького Запоріжжя. Ось витяг із, тоді поширеної в народі, козацької думи про руйнування Січі, в якій фактично міститься заклик до повстання.

«Вернем нашу Україну з Першими Правами,

Отам наша Звичай-воля і втіха і слава

Нескорена ні варягом, ні поляком, ні московським кагалом!»

В цих кількох рядках дане розуміння минулого і сучасного, названі всі окупанти, конкретизована Національна Ідея та означена мета. І очевидно, що за цими рядками стоїть Звичаєва ідеологія. Українська нація, чи не єдина нація у світі, яка ще не так давно мала власну національну-родову ідеологію \інші нації мали і мають ідеології від своїх можновладців – поневолювачів і окупантів\.

Щодо питання заборони викладення Звичаю на письмі. Дійсно, писане «мовчить» і його можна невірно трактувати \за умови, що так мудро написано, а всі інші дурні\. Тому проблема в іншому - писане можна переписати-переіначити, а оригінал знищити, оце страшне! Власне це й почала робити наша знать і старшина. І не лише Покон переписали, але навіть віру Родову знищили і скасували Бога-Духа Рода! То що для тих злочинців були предківські карби? Ніщо, як хотіли так і переписували! Тому в народі перестали визнавати написане старшиною, волхвами і знаттю. З часом це закріпилося в традиції усної передачі Родової ідеології та Покону та забороні їх карбувати. Тому Кон-Покон, перекази-історія, мудрість-філософія, і ін.. – загалом Родова ідеологія і Право стали Звичаєм. Проте, писаний Покон-Звичай \саме головне\ існував, принаймні в двох примірниках. За словами Безклубого \нагадую, що їх підтвердив старий козак І. Власюк\ один примірник був схований \для нащадків\, а інший зберігався у характерників. Існує інформаці про «кохтирі» - особливі дуже цінні документи, що знаходилися у козаків-характерників. Цілком можливо, що кохтирі - це і є написаний ще дуже давно різами, на дощечках Звичай.

Намагання звести Звичай до обичаїв, обрядів, пустопорожньої філософії, - чим займаються окремі «теоретики» - це заперечення Звичаю, як Родової ідеологічно-правової системи, що визначає наш Лад та державний устрій.

Петро Яремчук \Єремчук\

26.05.2011 р.

Козацька Рада

Проводилась з найрізноманітніших причин. Рада несла військовий чи господарсько-організаційний характер. На Радах дотримувались військової дисципліни та чинної субординації. На Радах козацькі Старійшини мали право голосу на рівні з усіма, виконували функцію радників та статистів.

Священне Звичаєве Коло

Язичницький Бог Коляда вводився предками покровителем астрономічно-природнього колооббігу (охоронцем Кола) і покровителем тих хто дотримується звичаю Кола. З прийняттям християнства Коло доповнилось новим змістом і продовжувало домінувати в обрядах, ритуалах, символах, фольклорі, етнографії у культовій та побутовій архітектурі в усьому тому, що поєднує у собі Звичай.

Замкнуте Коло українських козаків у проявленому просторі несе езотеричну енергетику, моральне і духовне навантаження. У козацькому товаристві, котре за ремесло мало військову справу, Слово на Колі мало найвищу авторитетну вагу та відповідальність. Коло несло офіційний та духовно-ритуальний зміст (тому Козацьке Коло було священним). З незапам’ятних часів рішення постанови чи звернення утверджені Колом ставали безапеляційно обов’язковими до виконання (вважалися священними). Призупинити рішення Кола можна лише рішенням Кола. Не виконання рішень, постанов прийнятих Колом вважають недопустимим і грубим порушенням Звичаю – плюгавством (порушити Звичай – що плюнути у криницю з якої громада п’є воду). Презирство і гнів на порушників Кола – на плюгавців, а то і віторгнення їх від громади. Громада, яка погодиться прийняти вигнаних порушників Кола, вважались порушниками Звичаю, тобто плюгавцями.

Порушники Звичаю (плюгавці) не могли брати участь у Колі, бо недостойні такої честі. Хіба що після покаяння перед Колом, за рішенням Кола. Старійшини на Колі мали непорушний авторитет і пріоритет у голосі, хоча своїм становищем послуговувались лише у критичні моменти (бо мудрі були). Прямий обов’язок Старійшини під час Кола, слідкувати за дотриманням Звичаю, бути радником у всьому отаманові (ведучому Кола).

Ведення Звичаєвого Кола

До Слова ставали авторитетні козаки тісно – плече в плече, або в замок руками попід лікті, чи в запліт руками за поясами та на рамена через одного. До Кола впускали отамана, котрий ставав спиною до Старійшин. Другий ряд формувався з козаків менш охочих (вправних) до Слова. Третій та послідуючі формувались із молодих козаків та джур. Сторонніх до Кола не брали. Посеред Кола встромлювали списа вістрям у небо (символізує енергію і дух Воїна Козака, силу перемоги і захист від сил невидимих). Ближче до отаманів розміщували клейноди, чи ритуальні речі на килимі, столі, чи чому іншому. Християнські ікони, рідні святині та хоругви тримали в руках, на землю не клали. Бончуки залишались біля отаманів.

У Колі всі між собою рівні – старійшини, старшини і козаки, пріоритет лише у ведучого (отамана) може регламентувати Слово. Козак, котрому вкоротили Слово, може звернутись до старійшин. Рішення Старійшин авторитетне для обох. Слово по Колу може ходити не обмежено, або згідно регламенту.

З моменту зімкнення Кола священнодійство розпочинається.

В перше. Отаман просить дозволу Старійшини на добру справу.

В друге. Просить Коло козаків на початок доброї справи.

В третє. Запитує чи є причини у не проведенні цього Кола (не відповідності Звичаю).

В разі погодження зобов’язує козаків у терпимості аж до завершення Кола.

У випадку виникнення суперечності, то її влагоджують Старійшини. В разі розірвання Кола з будь – яких причин будь ким священнодійство ритуалу втрачається. Коло розходиться і формується заново. Отаман просить товариство дозволу на продовження доброї справи. Осавул з охочими козаками зобов’язаний унеможливити розривання Кола зловмисниками з зовні. Коло може розірвати і поважний козак, вбачаючи порушення Звичаю, аби сформувати Коло Старійшин і у вужчому Колі дійти істини (правди). На Коло виносяться питання зазвичай обговорені раніше. Також затверджувались рішення прийняті, ухвалені Радою козацьких старшин чи питання висунуті тою чи іншою козацькою громадою. Обирали отамана і старшину.

Якщо Коло проганяло ведучого, його місце займав Старійшина. Вважалось, що розірване незавершене Коло, призведе до негараздів (духи предків, що тримають списа (бо присутні) покарають. По завершенню Кола, отаман дякує Богу і Кололадникам, виймає списа і розриває священне Коло.

Записав поважний козак Іван Козар

Феодальне та Звичаєве Право на Русі

Багато хто з авторів, пе­реважно етнологів, ототожнює звичаєве право з природним. Такі вчені, як М.Грушевський, Ю.Семенов, А.Ковлер, Ю.Алексеев, А.Венгеров та А.Першиц, вважають, що звичаєве право з'являється ще у пер­вісній общині. Про співвідношення звича­євого і позитивного права у Київській Русі цікава точка зору Ю.Семенова, який вважає, що звичаєве пра­во остаточно формується з розпадом первісного суспіль­ства, і пізніше (після становлення феодальної держави у літописних племен) зберігається як право селянських об­щин[1].

Значну частину норм звичаєвого права зберігає "Руська Правда" і є дуже цінним джерелом з історії феодальних відносин Русі. Під цією назвою зберігається цілий комплекс юридичних документів XI-XII ст., який відображав складність життя літописних племен українського, угро-фінського, прибалтійських та інших північних народів Східної Європи. "Руська Правда" була об'єктом пильної уваги істориків, починаючи з В.Татіщева (1730-ті роки) і закінчуючи такими істориками, як Б.Греков, С.Юшков, М.Тихомиров та Л.Черепнін у ХХ ст. Складний комплекс законів, поєднуваний назвою "Руська Правда", завдяки зусиллям учених, розчленовується наступним чином: "Найдавніша Правда", або "Правда Ярослава", 1015-1016 роки. Додатки до "Правди Ярослава": "Статут мостникам", "Покон верний" (Положення про збирачів судових штрафів). "Правда Ярославичів" ("Правда Руської землі"). Затверджена синами Ярослава Мудрого - Ізяславом, Святославом і Всеволодом близько 1072 року. "Статут Володимира Мономаха", 1113 рік. "Велика Руська Правда". Приблизно 1120 - 1130-і роки. Нерідко її датують початком XIII ст[2].

Норманська династія князів Рюриковичів, на думку В.Барана, запрошена слов'яно-угро-фінським об'єднанням Поволжжя, вже у другому поколінні перебирається на Дніпро і об'єднує північну прибалтійську і південну причор­номорську торговельно-економічні зони в одну державу - Русь[3]. У IX - початку XII ст. державне управління на Русі зосереджувалось в руках князів-феодалів, тісно пов'язаних між собою системою васальних відносин. У їх основі лежала ієрархічна структура феодального землеволодіння. Главою держави і верховним власником всієї землі був великий київський князь. Під його рукою знаходились «світлі князі», бояри і дружинницька знать, яка володіла князівствами і великими вотчинами. Складовою частиною феодального класу на Русі стало і вище духовенство – митрополит, єпископ, ігумени[4].

У середині І тис. по­ступово з вождів складалась місцева родоплемінна арис­тократія – князі, посади яких з часом перестають бути виборними і передаються у спадок. Представ­ники аристократичних родів починають обіймати керівні посади у племенах слов'ян. Зокрема, саме Платон та Аристотель уперше вирізнили та описали аристократичну фор­му правління, за якої керівні посади в державі можуть зай­мати лише представники аристократії (кращих людей). У Афінах - це євпатриди (до реформ Солона), а у Спарті – спартіати та представники двох царських династій[5].

За часів родо-племінної влади древляни, поляни, сіверці, уличі та інші літописні племена встановлювали рідних богів, будували капища тощо. З прийняттям християнства та адміністративної реформи Володимира Святославовича князі регулювали найважливіші питання і сторони церковного життя (устави та грамоти князів). За свідченнями давньоруських літописів, інколи князів кликали, щоб вони "судили по правді". Також князям належало право представництва у зовнішніх стосунках племен[6]. У кочових племен на праві сильного засновувались такі інститути, як інститут "вожаків", "стар­шинство", "ієрархія підпорядкованості". Крайнім проявом права сильного є право війни, тобто застосування засобів фізичного знищення конкурента[7].

Норми звичаєвого права складалися у українців, починаючи від глибокої давнини. З виникненням і утвердженням феодального суспільства і держави, поряд з не писаним звичаєвим родо-племінним правом, поступово замінюючи його, з'явилися і розвивалися писані закони, які охороняли інтереси феодалів. Так у договорі князя Олега з Візантією (911 р.) згаданий «Закон руський»[8].

На думку правознавця І.Музики, на практиці мали місце два випадки визнання чинними норм звичаєвого права, тому у Київській Русі спостерігався певний дуалізм у системі права, де однаковий ступінь обов'язковості мали як правові звичаї, тобто нор­ми, загальнообов'язковість яких забезпечувалась автори­тетом родів та племен, так і норми, забезпечені держав­ним примусом[9]. О.Малиновський застерігав про майже повну відсутність прямих документальних свід­чень про давнє звичаєве право. Вчений підкреслював, «його не формулювали і не записували, а коли було треба, вживали. Треба розпізнати його в діях, що відбувалися у відповідності з ним. Тільки як нечасті випадки дійшли до наших часів пам'ятки давнього звичаєвого права в фор­мі норм або правил... Здебільшого до нашого часу подоходили пам'ятки побутові, себто пам'ятки про дії, і, познайомившись з цими діями, ми самі повинні зробити висновок, які були норми звичаєвого права»[10].

Правові звичаї у Русі регулювали міжнародні (міжплемінні) та міждержавні від­носини, владні відносини, військові відносини, шлюбно-сімейні відносини, відносини власності, договірні відно­сини, трудові відносини, відносини у сфері суду та судо­чинства, відносини, які охоплюються поняттями мораль і моральність. Крім того, правовими звичаями, поряд з но­рмами права, встановленими державою, визначалися ста­тус людини, статус чоловіка і жінки, статус іноземців, ста­тус представників різних груп населення (жреців, вій­ськових, рабів тощо). Виключно нормами звичаєвого права регулювались такі інститути, як "помста" та "кров­на помста". Описи правових звичаїв слов'ян також містять літописи, фольклор (міфи, легенди, перекази, казки, прислів'я, приказки тощо) [11].

Досить чіткі уявлення про правові звичаї слов'ян Русі у сфері міжнародних та міждержавних відно­син, військових відносин, договірних відносин дає візантійський історик Прокопій Кесарійський та константи­нопольський патріарх Никифор. Зокрема, це невизнання інституту рабства, недоторканність представників іншої сторони під час переговорів, вірність укладеній угоді, при­сяга як гарантія дотримання домовленості, право викупу полонених, право нападу без оголошення війни[12].

Форми феодальної експлуатації визначалися рівнем розвитку виробництва і, у свою чергу, впливали на економічний розвиток Русі. Характерною особливістю Давньоруської держави були швидкі темпи її соціально-економічного розвитку. За порівняно короткий період з IX по XI ст. Русь досягла величезних успіхів у розвитку господарства, міст, торгівлі. Сільське господарство, що займало провідне місце в економіці Русі, мало давні традиції і досягло високого рівня розвитку[13]. Під державною територією, на думку дослідників, треба розуміти територію, що являла собою власність феодалів організованої в державу, яка за допомогою своїх органів влади встановлює на певній території своє адміністративне членування, підпорядковує її населення загальним публічно-правовим нормам, присилує його до утримання державного апарату, натуральних повинностей й військової служби... подальший розвиток державної території істотно відрізняється від її генезису. Однак відмінності ці не носять принципового характеру. Іншими словами, відмічає О.Моця, можна сказати: «державна територія росла шляхом поширення данини і суду»[14] - феодального права. Суду, який представляв інтереси князів та феодалів і переберав на себе споконвічне Звичаєве Право, що продовжувало жити у громадах українських селян, які основні питання вирішували на вічах та зберігали родо-племінний лад.

Полюддя, на думку Б.Рибакова, є ключем до розуміння феодальної імперської Русі. Важливо встановлення існування полюддя на рівні одного союзу племен, тобто на нижчому рівні розвитку, ніж надплемінному рівні - держави Русі. Племена полян, сіверян, древлян були підкорені князями династії Рюриковичів[15]. Олега, на думку М.Брайчевського: «запросили на київський престол опозиційні бояри, які були готові вчинити переворот, але не сподівалися на успіх без належної підтримки зі сторони»[16]. Схожу думку має О. Моця, у 882 р. слов'яни, відмічає дослідник: «відправляють за море до скандинавів, які звуться русю, своїх послів із пропозицією очолити північносхідноєвропейську коаліцію із представників різних народів (Рюрик та його брати погоджуються) - так звана легенда про призвання варягів»[17]. У 882 р. «запрошений» руський (варяжський) конунг Олег, скориставшись боротьбою феодальних угруповань у Києві, підступно вбив Аскольда й захопив владу[18].

Коли літописець детально перераховував, які з літописних племінних союзів увійшли до складу Русі, то він описував державу Русь на одному з етапів розвитку (у першій половині IX ст.), коли Русь охопила ще тільки половину племінних союзів. Полюддя - перша, найбільш оголена форма панування і підпорядкування, здійснення феодального права на землю, встановлення поняття підданства. Якщо в союзі племен полюддя ще в якійсь мірі могло грунтуватися на старих племінних зв'язках, то в феодальній імперії воно вже повністю абстраговано і відокремлене від всяких звичаїв та патріархальних спогадів[19]. Полюддя мало пряме відношення до збагачення великих князів-варягів (Олега, Ігоря, Володимира, княгині Ольги та інших), феодалів та бояр. Полюддя розпадалося на два етапи: зимовий - об'їзд по колу дружиною варягів-русів підвласних їм територій з метою збору данини, і літній - збування зібраних продуктів на візантійських чи каспійсько - багдадських торговищах. Процеси відмирання полюддя й становлення багатьох давньоруських міст досить синхронні. До нових центрів-міст через пов'язану з ними систему становищ, погостів та центрів волостей переходять функції збирання податків та транспортування встановленої «уроками» Ольги її частини спочатку до Києва, а потім і в столиці новоутворених земель-князівств[20]. Державне управління на Русі зосереджувалось у руках феодалів, тісно пов'язаних між собою системою васальних відносин. У їх основі лежала ієрархічна структура феодального землеволодіння. Зверхником феодальної держави-імперії і верховним власником всієї землі був великий київський князь з династії варягів - Рюриковичів. Під його рукою знаходились «світлі князі», бояри і дружинна знать, які володіли князівствами і великими вотчинами. Складовою частиною феодального класу на Русі стало і вище духовенство – митрополит, єпископи, ігумени[21]. У кінці Х ст. князь-імператор великої Русі Володи­мир Рюрикович приступив до знищення самоврядності літписних племен, їх святилищ та звичаїв й насадження надетнічного християнства: спочат­ку у столиці, а потім й по всій імперії. Князь Володимир «повел рубити церкви и поставляти по местомъ, йде же стояху кумири, творяху потреби князь и людье»[22].

Поступові зміни поховальних традицій фіксують знахідки в грунтових могилах XI-XIII ст. інвентарю, які свідчать про те, що в ряді випадків населення, вірогідно, підкоряючись вимогам церкви та князівської адміністрації не спалювати небіжчиків, але таємно клало його речі у могили. Дивує мала кількість знахідок у похованнях предметів християнського культу (хрестів, іконок). Можливо, що в давньоруський час ці символи християнської релігії ще не отримали того широкого поширення у населення, ніж у пізніші століття. Християнство поступово проникало в маси, але цей процес був тривалий і продовжував існувати ще в післяординський час. У XIII ст., крім того, що нова релігія насаджувалась державою, починається процес зникнення вільної селянської самоврядної громади - оплоту природнього (язичницького) світогляду[23] та звичаєвого права.

Система права надплемінної Русі складалась з кількох груп джерел, до яких дослідники традиційно відносять, крім правових звичаїв, судові рішення (судові прецеденти), нормативні договори (міжнародного характеру - Русі з Візантією, Хазарською державою та ін.; договори (ряди) князів з народом, які укладались при запрошенні князя "на стіл" між князем та віче, ін.), нормативні акти князів (устави, уроки, грамоти), рішення та постанови народних зборів (віче), нормативні збірки (Закон Руський, Правда Ярослава, Руська Правда), релігійні норми (пізніше, з прийняттям християнства, збір­ки церковного та канонічного права)[24].

Давній Київ та Новгород були центрами, де вироблялися юридичні закони для всієї імперії. Виникнувши на основі не писаного звичаєвого права, яке існувало у венедів, антів, склавінів та літописних племен ще у доімперський період їх історії, давньоруське писане законодавство було поставлене на службу пануючим верствам, послідовно відстоювало й захищало інтереси князів, бояр та інших прошарків заможного та військового населення. Удосконалення законодавства перебувало у тісному зв'язку з розвитком феодального ладу. Про це яскраво свідчить уже перший юридичний звід - «Устав і закон руський», згаданий у русько-візантійських договорах 911 й 944 рр. «Устав...» захищав власність багатих від спроб незаможних привласнити її; в його основу було покладено принцип поділу людей на вільних і челядь (рабів). Древлянське повстання 945 р. під проводом племінного князя Мала примусило псковитянку - княгиню Ольгу вжити заходів до посилення системи примусу виконання повинностей автономними племенами шляхом встановлення «уроків» та «уставів» - твердих норм феодальної експлуатації[25].

У характері влади князя Київської Русі на перший план виступав не освячений традиціями особистий авторитет, а реальна могутність - багатство, панування над смердами, бідняками, залежними общинниками, сила найманої військової дружини. Його військова дружина, в яку разом з родичами і одноплемінниками могли входити особисто довірені йому чужаки (варяги), була особистим об'єднанням, спаяним не родо-племінними зв'язками, а тільки спільністю військово-грабіжницьких інтересів і вірністю своєму князю. Спираючись на неї, князь-імператор Володимир, при прийнятті християнства, мав можливість переступати звичаї племені і нав'язувати йому свою волю. Родоплемінній верхівці поступово доводилося поступатися місцем найближчим родичам і старшим дружинникам князя, але, будучи зацікавлена в надійному захисті своєї власності, вона не дуже рішуче чинила опір новим тенденціям[26].

Уже в договорах Русі з Візантією X ст. фігурує умова про видачу челядника, який «ускочит» від свого пана. Селяни боролися проти феодалів і зі зброєю в руках. За Володимира Святославича «розбої» (як часто називали в той час збройні виступи селян) стали поширеним явищем. У 996 р. Володимир за порадою духовенства вирішив застосовувати щодо «розбійників» смертну кару, але потім, зміцнивши апарат влади і потребуючи нових джерелах доходу на утримання дружини, замінив страту челядника грошовим-штрафом - вірой. Ще більше уваги приділяли князі боротьбі з народними рухами в XI ст. Не випадково закон («Руська правда») охороняв підвищенною вірою життя представників знаті, дозволяв смертельно карати («как пса») того, хто вб'є огнищанина, який охороняє княжу власність, і встановлював різноманітні штрафи за вбивство княжих тіунів, старост і т. д.[27] На захист панівного класу Володимир ввів новий закон, так званий «Устав земляний». Спочатку він як покарання для розбійників передбачав страту, а потім її було замінено конфіскацією майна учасника нападів на феодалів на користь держави. Відповідальність за опір установленню феодальних порядків несла й родова громада - верв[28]. Засоби опору феодальному гніту давала селянам громада (мир, верв). Члени верві іноді брали під захист селянина, що входив до її складу і скоїв злочин проти феодального права, і не видавали його, сплачуючи «дику» (колективну) віру. Зі свого боку панівний клас, придушуючи виступи селянства, прагнув покласти відповідальність за них на громаду, залучаючи її, наприклад, до затримання «розбійників»[29].

Якщо у діяль­ності київського віча з усією очевид­ністю проявлялися протиріччя все­редині правлячої феодальної верхів­ки Києва XI-XIII ст., то події, що наступали безпосередньо за вічовими зборами, відбивали найгостріші соціальні конфлікти. Перший великий виступ київських низів відбувся у 1068 р., після того, як князь Ізяслав Ярославич, що за­знав поразки у битві з половцями, відмовився видати народу зброю для боротьби проти нападу ворога. Пов­стання набуло такого розмаху, що Ізяслав змушений був залишити Ки­їв й втекти до Польщі. «Двор княж» був підданий пограбуванню[30]. 1069 р. у протистоянні Всеслава з Ізяславом, на думку О. Моці, перший втік до Полоцька із Білгорода таємно від киян. Люди, повернувшись до столиці, вчинили там віче. Святослав і Всеволод заспокоювали народ, обіцяли, що не дадуть захопити місто. Але це зробити не вдалося[31].

Співвідношення впливу великого і малого віче на політичні процеси визначалось розстановкою класових сил. Велике віче не завжди погоджувалось з рішеннями, яке пропонувало мале (кероване феодалами) віче. Зокрема, така ситуація скла­лась у 1068, 1113, 1146, 1147, 1157 pp. у Києві, у 1132 р. у Новгороді, коли обурення народних низів під час прове­дення віче переросло у повстання[32]. Як правило, якщо віче було спрямовано проти феодальної верхівки, воно збиралось не у спеціально встановле­ному місці (Софійський майдан у Києві), а в інших частинах міста. У Києві - це торговий майдан на Подолі, тор­жище (теперішня Контрактова площа), на березі р. Почайни біля Туровської божниці (в районі теперішньої ву­лиці Борисоглібської). Це так звані чорні віча. Представництво верховної влади було багато в чому пов'язано з функціонуванням вічового інституту як уста­нови безпосереднього волевиявлення народу. Ця влада завжди органічно належала віче з часів родоплемінної де­мократії[33].

Збірником письмових законів є «Руська правда» так званої «Короткої редакції» (кінець XI - початок XII ст.). У її складі збереглася «Древнейшая правда», записана, очевидно, на початку XI ст., яка відображала деякі норми звичаєвого права. У ній йдеться ще про родо-племінні відносини, наприклад кровної помсти. Закон розглядає випадки заміни помсти грошовим штрафом на користь родичів потерпілого (згодом на користь держави)[34].

Вагомим аргументом проти системи родового сюзере­нітету є також криваві усобиці, які відбувались після смер­ті Святослава Ігоровича та його бестарда - Володимира, що свідчить про відсутність якоїсь певної системи престолоспадкування і доводить той факт, що київській стіл займає найсильніший та най­авторитетніший серед знаті у військовому, і у політичному відношенні князь. Деякі дослідники вважають, що у Київській Русі не іс­нувало визначеного порядку зайняття княжих столів. То­му між князями (рідними братами з варяжської династії Рюриковичів) відбувались постійні міжусобиці. Такої ж думки був і М. Дювернуа, який стверджував, що князівські усобиці були способом з'ясування, хто з князів сильніший, що, на його думку, свідчить про переважання особистої сили у праві того періоду[35].

Отже, суспільно-політичні відносини у Русі X-XIII ст. від­значалися надзвичайною складністю й суперечливістю. Головною причи­ною цього була феодально-імперська суспільна структура Русі, за якої феодали і родо-племінні громади перебували у постійному антагонізмі. Регулювали­ся ці відносини Руською Правдою, яка, незважа­ючи на наявність у ній деяких звичаєвих елементів, захищала князів та феодалів[36].

Роль не писаного родо-племінного Звичаєвого Права і його антиподу - писаного державного, феодального (в наш час - олігархічного) права пере­бувала у безпосередньому зв'язку з соціальною активністю українського народу, який і тисячу років тому і досі бореться за поліпшення свого суспільного становища. Актуальність цієї боротьби неухильно зростає і тому потребує подальшого вивчення витоків нашого Звичаєвого Права.

Олекса Трачук

Секретар науково-методичної ради при

НДІ Козацтва НАН України

м. Київ

Звичаєве Право українського народу в контексті

Литовських Статутів XVI ст.

Історики знають, що історія України радикально відрізняється від історії своїх сусідів Польщі, Росії. Століття бездержавного життя під московським православним князівством, пізніше імперією, а також католицькою Польщею виховали особливий тип людини – українця, який орав землю й при собі мав меч, шаблю, але, що важливо, був вільною людиною зі своєю глибинною культурою, своїми правами поведінки й співжиття, що дивують світ до сьогодні.

Аби краще зрозуміти українця, вироблені ним закони життя й високу культуру, наведу кілька висловів.

Відомий російський письменник М.Чернишевський писав: “Якщо є племена, які можуть до себе привертати симпатію більше, ніж інші племена, то саме малороси – одне з племен найбільш симпатичних. Чарівне поєднання наївності і тонкості розуму, лагідність нравів у родинному житті, поетична мрійність характеру, непохитно настійливого, краса, витонченість смаку, поетичні звичаї – все поєднується в цьому народі, щоб очарувати вас, так що іноплеменець стає малоруським патріотом, якщо хоч трохи поживе в Малоросії” [М. Чернишевський Том 3, – К. : Держполітвидав. – С. 397].

Інший великий росіянин Максим Горький заначав: “Всё делается медленно, но основательно, вдумчиво. Ядреной и крутой ругани великороссов, от которой дух в груди спирает, и глаза на лоб лезут, не слышно, – её заменяет меткий юмор, щедро украшающей речи. Не слишно и великорусского “тыканья”.

І вислів людини, яка зовсім не була прихильною до України, але надто відома в Росії. Це П.Романов, він же Петро Великий, Петро І.: “Сей малороссийский народ зело умён и зело лукав: он яко пчела любодельная даёт российскому государству и лучший мёд умственный, и лучший воск для свечи российского просвещения, но у него есть жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, доколе он будет волом подъяремным и светочью российского просвещения, но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останется не в авантаже” тобто у програші [Газета “День” № 14. – 20–21 січня, 2011 р.].

Варто згадати Ліну Костенко, яка вразила Україну своїм романом “Записки самашедшего”. Вона в інтерв’ю Ларисі Жаловазі (Івшиній), редакторці “Дня”, сказала: “У поляків – Болеслав І Хоробрий, Болеслав II Сміливий. У нас – Святий і Мудрий. У росіян – Долгорукий і Грозний. Тобто в польській історії домінує військова доблесть, в українській – схильність до святості й мудрості, в російській – право довгої руки і погроз. Історія широкими мазками пише портрети нації.

Серед основних ознак етносу української нації є мова, пісня, традиційна народна культура й, безумовно, демократичність, мораль, звичаї, де основою є звичаєве право, яке тримає націю на протязі багатьох віків.

Система звичаєвого права – історично сформована сукупність правових традицій і звичаїв, яким регулювалися стосунки і поведінка людей у різних сферах життя, що є важливою ділянкою народної свідомості та народних знань. Найвизначнішим збірником українського права є “Руська правда”, складений в ХІ–ХІІ ст. на основі Звичаєвого права. Пізніше воно прослідковується в українських актових джерелах, правних пам’ятках – Литовських статутах 1529, 1566, 1588 років, “Правах, за яким судиться малоросійський народ” 1740 років.

Незважаючи на багатовікову належність українських земель до різних держав, народне звичаєве право повсюди відзначалося однотипністю.

Значення “Руської правди”, як збірника права, було велике, доказом є чисельна кількість списків “Руської правди” дотепер знайдених близько 300. Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою “Руської правди”, головним завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров’я, майно, а судові – підставу до справедливого вироку. Характерною прикметою “Руської правди” була її гуманність (наприклад, заміна кари смерті – грошовою карою).

“Руська правда” є важливим джерелом для пізнання найдавніших норм українського звичаєвого права, що мало також великий вплив на всі правові пам’ятки литовсько-української доби, зокрема на Судебник Казимира Ягелончика 1468 р. й Литовські статути. Пізніше норми “Руської правди” через Литовські статути вміщені у найвизначнішій пам’ятці українського права гетьманської доби “Права, по котрим судится малороссийский народ” (1743 p.). Помітні сліди “Руської правди”, а отже українського звичаєвого права, також у працях і правничих збірниках інших слов’янських народів, зокрема польських статутах короля Казимира Великого XIV ст. Зате “московське законодавство в час “Судебников” губить усякий зв’язок із старовинним українським правом” (Ф. Леонтович).

Литовський Статут, кодекс права Великого Князівства Литовського (Литовсько-руської (української) держави), виданий у XVI ст. у трьох основних редакціях, один із найкращих кодексів права свого часу. Перед виданням Литовського статуту джерелами права Литовсько-української держави були: “Руська правда”, а також литовське, українське, білоруське звичаєве право.

Система українського права в той час відповідала розвиненому суспільству. Є свідчення, що в Україні-Русі законодавство існувало вже до “Руської правди”.

Перший збірник “Руська правда” пов’язується з іменем Ярослава Мудрого і датується 1016 та 1054 роками із 17 статтями. Друга редакція має 26 статей, датується 1068 роком, й третя редакція 1113 року Володимира Мономаха. “Руська правда” віддзеркалює дуже важливу сторінку ідеології людності України-Руси та її побуту, – це становище жінки. Право жінки по руському (українському) праву було куди вище, аніж по римському й старогерманському праву.

З XIV ст. українські землі входять до Литовсько-Руської (української) держави. З цього часу в житті України з’являються й козаки, від якого починаються витоки української нації, оскільки саме з козацтвом пов’язане пробудження національної самосвідомості, формування національних інтересів і національних цілей. Слово “козак” уперше зафіксовано в латино-персько-татарському тексті кінця XIII ст. “Codex Gumanicus”.

У перших століттях існування Литовсько-Руського князівства панувало в ньому старе русько-українське право. Великі князі литовські, проголосивши принцип: “старовини не рухати, новини не заводити”, не лише підтвердили українським землям звичаєве право, а й сприяли його розвиткові. Державні урядовці і суди покликалися на старовину та звичаї. З Литовсько-Руської доби дійшли пам’ятки законотворчої діяльності державних органів влади. Всі вони, крім Литовського статуту 3-ї редакції (1588 р.), за змістом поділяються на: міждержавні й міжнародні договори; привілейовані грамоти; земські установи; кодекси законів.

Найбільше значення для історії мають земські установи, які були основними законами для земель, конституційною хартією. Вони берегли старовину і стосувалися не станів, а цілої землі. Земські установи – це законодавчі акти для всієї людності з метою з’ясувати відношення її до держави і до місцевих органів.

Перший або Старий Литовський Статут 1529 р. – Юридичний кодекс, що унормував як засади державного устрою, так і положення цивільного та карного права.

Дослідники справедливо вважають Статут 1529 р. унікальною пам’яткою правничої думки свого часу. Цей Статут, схвалений на Сеймі у Вільно, складався із 243 артикулів і 13 розділів. Статут після кодифікації поєднав строгі юридичні поняття римського права, елементи “Руської правди”, норми звичаєвого “руського” (тобто українського, білоруського) литовського права. Він містив у собі: поняття однакової відповідальності перед законом володаря, підданих та уряду; інститут присяги всіх без винятку службових осіб, починаючи від великого князя; законодавчо регламентовану охорону інтересів приватної особи через запровадження інституту адвокатури, у тому числі безкоштовної для неімущих; принцип персональної відповідальності перед законом, коли провина правопорушника не поширюється на членів його родини; детальне випрацювання майнових і особистих прав жінки. Статут уперше адресувався не окремому станові суспільства, а всьому загалові, визначивши тим самим поняття “усього поспольства”, тобто народу. Приписи Статуту стосувалися нарівно як шляхті, міщанам, селянам, навіть невільникам. Цей Статут випередив європейську юридично-правову думку. Проте одне з найдратівливіших питань внутрішнього життя шляхетської спільноти – взаємини рядових бояр, шляхти з магнатсько-князівською верхівкою – цей кодекс лишив нерозв’язаним.

З січня 1566 р. запроваджено в дію Другий Литовський Статут, званий Волинським (з уваги на особливу роль Волинської шляхти), мав 367 аркушів у 14 розділах та містив законодавче забезпечення нових реформ. Тут і скасування обмежень православних, порівняно з католиками, запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди, створення регулярних повітових саймиків із правом шляхти “на местцах головнєйшим поветом ... зъеждчатися, радити, обмовляти й обмишляти”. Проведено уточнення адміністративно-територіального поділу держави. Згідно з новим адміністративним поділом на теренах майбутньої України встановлено три адміністративні одиниці воєводства – Київське, Волинське, Брацлавське. Цей поділ із незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст. Другий статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки. За висловом канцлера Миколая Радзивила Чорного, є “respublica bene ordinate” (“добре впорядкована держава”).

Третій Литовський Статут (488 артикулів в 14 розділах) стоїть на сторожі шляхетських прав, зрівняних уже в один стан. Прав міщанства і духовенства цей Статут не порушував. Мова всіх трьох редакцій Статуту русько-українська (суміш церковно-слов’янської, української, білоруської). Третій Литовський Статут мав значення не тільки для пануючої привілейованої верстви, але й правом “посполитого”, всенародного і як такий служив нормою для чистого народного, так званого “копного суду”. Це був громадський суд, як установа звичаєвого права, що був відомий під назвою “копи”. Цей суд був найяскравішим явищем українського звичаєвого права. Цей суд стояв у зв’язках із старим вічевим зібранням (копа – віче). Копний суд – суд, який чинили громади на громадському сході на підставі звичаєвого права. Розбирав виключно кримінальні справи.

У звичаєвому праві яскраво проявлявся початок колективності, публічності – усі правові акти здійснювались привселюдно. По мірі розвитку офіційного законодавства, звичаєве право витіснялося з громадського життя селян. Але його корені настільки глибокі, що деякі його звичаї (норми) зберігаються до сьогодні.

Звичаєвим правом в Україні регулювалося широке коло стосунків і в пізніші часи української держави середини XVII ст., особливо полково-сотенної системи як основи державності, системи судочинства.

Литовські статути зберігали свою силу до 1648 p., особливо Третій Статут, потім Магдебурзьке право. Право України в цей час вирішувало нове для себе завдання – оформлення й закріплення будівництва Української держави. Внаслідок чого зріс вплив “козацького права” – старого “звичаєвого” права. В цей період складається правова система Гетьманщини, в основі якої лежало звичаєве право, що визнавалося іноземними державами.

Особливого значення мали норми звичаєвого права в Запорозькій Січі, де зародилися норми військово-адміністративної організації козацтва, правила діяльності судових установ, види покарань злочинців та ряд інших норм права, яке не існувало в письмових джерелах. У Січі вищою судовою інстанцією був кошовий суд, який у своїх рішеннях виходив з норм звичаєвого права та здорового глузду.

Звичаєве право було настільки досконалим, що його неможливо було витіснити з системи діючого права.

Литовський статут (Третій) зберігав чинність аж до 1848 року.

Український народ, створивши таке звичаєве право, що пройшло крізь століття, не міг виразитись у новітніх законодавчих актах з демократичними ідеями. Таким законом став “Вивід прав України” – правовий документ – обґрунтування національно-державних прав українського народу перед європейськими державами. Головним редактором і упорядником зводу політичних прав України – першої Конституції, так званої Бендерської, був екзильний гетьман Пилип Орлик (1710–1742). Оригінал “Виводу” був написаний французькою мовою. Його знайшов у 1922 році професор Ілля Борща в замку Дантевіль, що належав колись дружині Григора Орлика, графині Олені Орлик. Уперше на українській мові видруковано в 1925 році у Львові. В Конституції записано: “Стани України заховають (збережуть) всі вольності згідно зі своїми правами та стародавніми законами”, тобто закони звичаєвого права.

Література

1. Огієнко І. (Митрополит Іларіон) Українська культура. – К., 2002.

2. Івшина Л. Війни і мир. – К., 2004.

3. Українознавство: навч. посіб. – К., 1994.

4. Українська минувшина /Ілюстрований етнографічний довідник/. – К., 1993

5. Полонська-Василенко Н. Історія України. В 2 т. – К., 1991. – Т. І.

6. Дорошенко Д. Нарис історії України. – К., 1991. – Т. І.

7. Яковенко Н. Нариси історії України. – К., 2005.

Олександр Пажимський

старший науковий співробітник

Державного історико-культурного заповідника “Самчики”

Звичаєве Право, як фундамельнально-стрижнева основа
правових відносин української нації

Сучасний Український державний устрій повинен мати ті фундаментальні і стержневі основи Права, які є ментально близькі, зрозумілі та напрацьовані віками, і не дивлячись на час не були забуті. Не були знищені, ані римським, ані магдебурзьким чи хелмським (хелмінським) законодавством. Наші вольності лише були заховані українським народом (і чекають відродження) за часів перебування у полоні ординсько-московського імперського каганат-комунізму, для якого правові відносини слов’ян є не тільки незрозумілим, а й навіть ворожим і руйнівним фактором. Присутність по сусідству (а пізніше і в самій імперії) спільноти з іншою – принципово протилежною правовою базою могла звести нанівець зусилля по утриманню в покорі всіх інших “звільнених” народів. Наше завдання – приєднати до стовбура правових національно-характерних норм ті гілочки-нормативи, які врахують елементи внутрішньої і зовнішньої політико-економічної дійсності та дадуть можливість гнучко та ефективно реагувати на зміни у взаємовідносинах світового співтовариства. Повинен чітко працювати принцип “призвичаювання” і прилаштовування інших норм до Звичаєвих українських засад, а не навпаки. Водночас вся ця ситема повинна надавати можливість враховувати, на рівні місцевого самоврядування, регіональні особливості культурно-звичаєвого характеру, але ніяка “політична доцільність” не повинна порушувати стержень, баланс і гармонію української правової бази. В іншому випадку кожного разу матимем сьогоднішню ситуацію, коли Уряд, Закон і Громада існують самі по собі.

“Порушена єдність деформує чи й знищує як світ, так і народ і людину. З огляду на це чисельні нападники на Україну найперше дбали про зруйнування її внутрішньої структури: гармонії між небом і землею, природою та людиною, народом і мовою та культурою, між містом і селом, між поколіннями, між їх “матерією” (історичним буттям) і духом (вірою, філософією, етнопсихологією й життєтворчістю), між правами й обов’язками, свободою всього народу й самодостатністю кожного громадянина, між національними й загальнолюдськими інтересами” [1]. Ось чому святим і недоторканним має стати, в першу чергу, право честі і гідності Громадянина, як особистості і лише у відповідь на виконання ним громадянського обов’язку. Бо сьогодні у святі затесався капітал.

Громадянський обов’язок – це моральна категорія, яка передбачає активну участь українця у відродженні, збереженні, розвитку і захисту національних суспільних елементів: мови, писемності, обрядів, світогляду, культурної і правової спадщини та території, які формують і окреслюють нас, як народ, як націю і державу. Повинен бути чіткий стимул до переходу з категорії “населення” до почесного стану – “Громадянин”. При цьому поняття “виконання громадянського обов’язку” не слід асоціювати лише до виконання фінасово-господарських елеметів життя (сплати податків, комунальними платежами тощо).

Ми – громадяни України повинні задуматись над цими питаннями сьогодні, оскільки політструктури довели свою неспроможність. Усунувши в дев’яностих роках громадськість від прямого управління державою, вони звели наші громадянські права лише до споглядовості, інколи дозволяючи походити з плакатами, а часами навіть побавитись бюлетенями, з нескінченним списком деребанщиків нашого майна та й поховати у виборчих урнах усю надію на гідне життя у власній державі. Ми – українці, зобов’язані відродити власне вміння і прагнення самостійно розбиратись з виникаючими питаннями, без “допомоги” будь-кого іншого. Ми – козаки (чи не єдині хто піднімає питання про Звичаєве Право) зобов’язані стати прикладом для всіх бажаючих бути громадянами Великої Громади – Української Держави. Сьогодні це єдиний шлях до збереження державності.

Козацькі товариства зобов’язані визначитись із стратегічним напрямом – державотворення з програмно-плановою тактикою чи внутрішньоклубне існування, з парадово-рекламною стихійно-моментною самодіяльністю.

І нарешті, визначити власну ціль:

– впорядкована Українська держава з українським устроєм; чи

– пагонно-орденоносна громадська структура, – такий собі історико-ностальгічний клуб, байдуже в якій і чиїй державі.

Зазначимо про історичні основи Звичаю. “Обряд – це кістяк життя людини і соціуму. Він перемагає безформність часу, супроводжуючи людину від народження до смерті. Обряд підпорядковує ритм часу, організму, свідомості, підсвідомості, соціуму і т. п. в одне ціле, цим самим створюючи більш сформоване суспільство із спільними бажаннями, інтересами і прагненнями” – пише пан Андрій Коцяк у праці “Коріння Квітучої Калини”. Доречне визначення, яке правда, краще підходить до розуміння такої категорії як Звичай, адже Обряд це лише одна кісточка скелету Звичаєвого права. Власне таке означення отримала Українська Прадідівська нормативна база суспільних відносин, запроваджена в козацькій спільноті, і яка довгий час була гідною альтернативою і відповіддю праву Магдебурзькому, так само як у поляків Хелмінське право. Останні, до речі не тільки свято дотримували, свого гонору (згадаймо хоча, б випадок коли навіть король не міг переступити через Звичай і Коло Посполитого рушення двічі відмовило його вимозі доганяти і добивати козацькі загони, які відступали з під Берестечка), а й часами з повагою відносились до козацького. У повідомленні польного коронного гетьмана Станіслава Жолкевського до короля про бої з козаками під р. Солоницею 1596 року читаємо: “...а також зважаючи на те, що ми ... перемогли ... але мали справу з відважними людьми, які відстоювали своє на смерть ... я погодився на певні умови...” [2].

Самоорганізацію Праукраїнської Громади, яка дозволила ефективно функціонувати містам з стотисячним населенням в часи трипільської цивілізації, слід розглядати як праоснову Звичаєвого права. Адже громада жила і розвивалась, вирішуючи суспільно-правові і комунальні та санітарно-гігієнічні питання, які безперечно повинні були виникати при компактному проживанні такої кількості людей без політпартій і жеків. Саме в ті часи апробовано принципи самоврядування, які успішно втілювались в життя всіма гілками аріїв протягом тисячолітть.

Ці ж елементи і були використані протокозацькими громадами, які очевидно сформувались ще у ХІІ столітті з дружинників (і не тільки) не згідних із позицією князів, які під тиском чужинськіх вір та ідеологій ніяк не могли визначитись кому служить: Риму, Візантії чи Орді.

У Літописі Руському – Галицько-Волинському знаходимо цікавий факт: “У рік 6765 (1257) Данило послав (воєводу свого) Костянтина, на прізвисько Положишила, щоб позбирав він із них, (ятвягів) данину” [3]. Бува не з тих, а можливо й давніх часів жива й донині українська військова традиція на прізвиська козацькі.

Скільки потрібно ще століть щоб усвідомити, що саме воїнами (а не холопами) була заснована самоорганізована спільнота, яка пронесла крізь віки генетично-рідні та близькі нам світоглядні і життєві принципи – Карби Козацького Звичаю, і яку пізніше назвали козаками. І саме за ці Вольності – за Право жити за рідним Звичаєм на смерть стояли козаки, а не за примарну “вєру православную”.

Лише зібравши намисто з перлин нашої самобутності, захованих в чужинських архівах, розпізнавши за спотвореними образами правдиву сутність і зміст світобачення, зможемо свідомо побудувати власний дім за Українським проектом, з рідних цеглин і власними руками.

Складові Звичаю, які вимагають дослідження, відродження, аналізу і впровадження з врахуванням сьогодення:

– світогляд, літочислення і родовід, обряди і традиції, мова і писемність, мистецтво;

– родинно-спадкове право;

– громадянські обов’язки і свободи;

– природничо-земельні закони;

– судово-правова процедура;

– цивільно-кримінальний кодекс;

– виробничо-торгові правила;

– державні структури;

– міжнаціональні та міжнародні і стосунки.

Література

1. Кононенко П.П. Українознавство: Підручник. – К., 2006.

2. Селянський рух на Україні, збірник наукових документів і матеріалів. – К. : Наукова Думка, 1993. – С. 113.

3. Махновець Л.Є. Літопис Руський. – К. : “Дніпро”, 1989. – C. 415.

Олександр Сокур

генеральний бунчужний ВГО “Велике Козацьке Коло”

Місцеве самоврядування за Звичаєвим Правом

Головним органом общинного самоврядування, а також посередником між селянською та міською громадами і офіційними органами влади виступав горомадський сход або віче, копа, копні збори.

Сход у сільській місцевості збирався або у встановлені терміни, або у зв’язку з необхідністю вирішити якусь нагальну справу. Влітку збори проводились на майдані, а взимку у спеціально найнятому або виділеному приміщенні. На сходи закликались господарі – керівники родин, або сімей.

На сході обирали громадське управління, вирішували справи громади у її стосунках з іншими громадами, органами державного управління, розглядали земельні конфлікти, приймали нових членів,

Обирали голову, або отамана, засуджували порушників громадських традицій. Як правило при громаді діяв копний суд.

Рішення громади фіксувалось і було обов’язковим до виконання всіма членами спільноти.

На час між громадськими сходами справами громади керував атаман. Він звільнявся від ряду податків, але всі інші громадські роботи виконував на рівні з усіма іншими. Він же і представляв громаду при вирішенні поточних справ у відносинах з державними органами та іншими громадами. В його присутності укладались договори між членами громади, він же відповідав за збір податків. Свої обов’язки голова ніс на громадських засадах.

Розглядаючи поведінку людини, громада вислуховувала свідчення потерпілого та свідків, але остаточне рішення приймалось на основі думки громадян.

Рішення громади було остаточне, обов’язкове до виконання. Спільнота мала право усунути від опікунства навідь близьких родичів, якщо про них у громади склалось недобре враження.

В основі так званих “мирських присудів” була “формула довіри”. Механізм формування громадської думки мав декілька контрольних інстанцій.

1-ша інстанція – сім’я. За поведіннкою членів родини слідкував батько - голова сім’ї. Якщо хтось із членів родини неправильно себе повів, саме він перший розбирав конфлікт і саме він на сході вислуховував безсторонні слова на свою адресу та адресу своєї родини.

2-га інстанція це родичі, котрі слідкували за тим щоб репутація роду була доброю.

Від репутаціі самої громади залежала життєдіяльність її членів, тому сама громада весь час перебувала під контролем громадської думки, яка виявлялась в характеристиці виборної старшини, членами громади. Взаємний контроль забезпечував порядок та стабільність моральних устоїв.

При виборі голови перш за все цінувались позитивні якості: миролюбність та повага у стосунках із сусідами, а також хист до громадської роботи. Виборна особа повинна мати здатність приносити користь не лише собі, а й іншим. Якщо її характеристика не відповідала дійсності, то таку виборну особу, її довірену особу достроково переобирали та притягали до відповідальності. Такі випадки були вкрай рідкими.

Міське населення також мало громадські організації, або об”єднання на спільній виробничій, або іншій основі. Згідно курсу лекцій А.Пономарьова “Етнічність та етнічна історія Укпаїни”, все населення традиційного українського суспільства, а перед усім міське, мало корпоративний устрій. Цьому сприяло магдебургське право – своєрідне самоврядування міст, що було характерним для ХVI-ХVIII ст.

Міське населення було поділене зверху до низу на окремі соціальні верстви на основі корпоративності:

-патриціат – міська аристократія;

-бюргерство – заможне міщанство, ремісники, тогівці,

-блебс – міська біднота.

Кожна з соціальних верств об’єднувалась довкола своїх громад: спілок, брацтв, цехів, які мали свої статуси, права і обов’язки.

У свою чергу, кожне громадське об’єднаня мало свою ієрархію. Тому загальна корпоративність соціальної структури формувала закритий тип суспільства та єдність держави і нації. Вона захищала своїх членів від посягання на їх гідність та честь, власність, а також створювала необхідні умови для професійної діяльності, та забезпечувала свободу. Людей, якІ не входили до якоїсь громади фактично не було, бо співжиття вимагало приєднання до спільноти.

Оскільки більшість міського населення становили ремісники та інші працівники, то основним типом міських корпоративних об’єднань були цехи: перукарі, рибалки, гончарі, каменярі, теслярі, лікарі, інші.

Середньовічні цехи – це насамперед, професійні об’єднання утворені в інтересах функціонування певної галузі ремісництва. Це організація виробництва, виготовлення продукції, збуту та інше.

Як правило, члени цехів селились поряд один з одним, утворюючи так звані “слободи” і тому іх об’єднувала також єдина система укладу життя, спільні традиції, обряди і ритуали. Кожний цех мав свій статут у якому було визначено ємблему, прапор та інші атрибути саме цього цеху, систему взаємлвідносин з іншими цехами та корпораціями, внутрішню ієрархічну структуру.

Статут формувався відповідно до звичаєвого права і в окремих випадках звтверджувався верховною владою /царем або царською адміністрацією – в Лівобережній Україні\.

Членами цеху вважались лише майстри, які поділялись на окремі розряди: старших і молодших.

Старші майстри об’єнувались у раду старійшин на основі якої утворювались колегії столових – орган міжцехового об’єднання.

Справами цеху керувала управа, яка складалась з цехмістра, його помічника – молодшого цехмістра, лавника, ключника, писаря та молодшого майстра-брата. Молодші майстри згідно статуту називались “братами”.

Всі посади були виборними. Термін на який обирались – 1 рік. Особи що обирались повинні бути добропорядними, розсудливими та здібними до організаторської роботи, знати статут, ритуали, та звичаєве право.

До скарбниці цеху надходили такі платежі: штрафи, вступні внески, щоквартальні платежі, інші. Завдання скарбниці – надавати грошову допомогу, членам цеху, коли вони хворіли, а також іхнім сім’м у разі смерті годувальника.

Цехове братство, як і сільська родина та громада являють собою історичний приклад повної соціальної справедливості, бо вони турбувались, як про працюючих членів спільноти так і про немічних, хворих, таких, що тривалий час не мають замовлень та прибутку, про малозаможних майстрів, підмайстрів, вагітних жінок-майстринь, про бідних учнів-ремісників.

В разі смерті майстра, цех брав на себе всі витрати на його поховання та турбувався про родину померлого, надаючи матеріальну допомогу та навчаючи членів його родини майстерності. Якщо померлий майстер мав своїх учнів, то учні не залишали його родину, апродовжували в ній навчатись, а замість, як вчитель прикріплювався підмайстер.

Стати учнем у цеху вважалось за честь. Учень приймався до цеху відповідним церемоніалом і був забав”язаний нести відповідні обов”язки.. Завершувалось учнівство обрядом посвячення у підмайстри, який називався “визволка”.

Все життя у цеху підпорядковувалось нормам звичаєвого права, які супроводжувались обрядовістю.

Молодіжні громади за Звичаєвим Правом

Молодіжні громади – це об’єднання неодруженої молоді – парубків та дівчат які досягли повноліття або скоро повинні були його досягнути. Молодіжні гомади окремо парубочі та дівчачі поділялись на старшу і молодшу. Молодіжні громади мали свої корпоративні інтереси, які визнавались громадою, внутріішний устрій був суворо регламентований, а поведінка членів громади побудована на звичаєвому праві, обов’язковому до виконання.

Віковий ценз для вступу до парубочої громади був визначений приблизно у 16-18 років, але крім вікового цензу, вимагалось щоб парубок був фізично зрілим, внутрішньо змужнілим, жвавим, товариським, але не повинен мати лихої слави.

Підпарубок, який претендував на право звання парубка, ще й повинен мати визнання від дівочої громади.

Парубочі громади мали певне самоврядування. На чолі був виборний отаман. Зі своїми підручними він ніс певну відповідальність перед сільською громадою за поведінку членів громади, організовува розваги, розбирав суперечки між членами громади, вів фінансові справи.

На відміну від парубоцької, дівочі громади старшини не мали. Вступ до дівочої громади проходив за таких правил. Дівчина просила когось із старших членів бути її приятелькою. На знак згоди, вони обмінювались дарунками і старша дівчина стававла покровителькою та наставницею молодшої на все життя.

Зі вступом до парубоцтва чи дівоцтва змінювалось і соціальне становище молоді, як в сім’ї так і в громаді. Парубки виконували суто чоловічу роботу і на їх думку вже зважали в сім’ї. Крім того в них з’являлось право на одруження і ведення самостійного господарства.

Пахомова Г.М.

Звичаєве право. Навчальний посібник.

Кафедра конституційного і адміністративного права

Юридичного факультету Інституту повітряного і космічного права

Національного авіаційного університету м. Київ

3. Як повернутися до Звичаю

Впровадження звичаю у сьогоденні

Як впровадити все те корисне із Звичаю для України?

Приклади для цього у світовій спільноті. Наприклад: Конституція Ізраїлю побудована на споконвічному єврейському Звичаю із вкрапленнями сучасного права. Подібне ж ми зустрічаємо в Японському, Китайському законодавствах. Великобританія, яка фігурує найбільш консервативною державою світу підтверджує ґрунтування своїх законів на прадавньому Звичаю і традиціях.

На шлях до створення власної правової і демократичної держави України був Пилип Орлик – державотворчу програму він зафіксував в “Конституції”. Якщо взяти сучасний Цивільний кодекс України (2003 р.) – там зафіксовано, що цивільні відносини можуть регулюватися Звичаєм (стаття № 7).

Сучасне українське суспільство потребує справжніх, національних, демократичних основ, а не штучних накинутих нам заходом. І цією демократичною основою є український Звичай. Саме тому Конституційний Суд України (02.11.2004 р.) зафіксував у своєму рішення включення звичаю, традицій, норм моралі у правові норми. І в судочинстві потребу ґрунтуватися у своїх доказах на Звичаї доказує сторона яка посилається на Звичай.

Перш за все Звичай – це спосіб життя нації, який повинен передаватися від покоління до покоління в усіх напрямках: культурному, економічному, політичному, військовому і державотворчому. Збереження Звичаю і традицій різних напрямках життя українського народ дає змогу відродити унікальність України.

Виборча демократична система яка склалася на Запорожжі була історичною ниткою зв’язку нашої давньої історії та історії України козацької доби, в який Звичай переріс у державно-національну традицію. Це і породило нам козацьку державу. А в роки Незалежності України була також спроба утвердити народовладдя але нажаль то лише намагання та розмови.

Григорій Князюк

Програма дій українського народу з 2012 року

Потенціал абсолютно всіх політичних партій в Україні вичерпаний. Що далі?

На це життєво важливе питання дана відповідь 17 грудня 2011 року, що є відправною точкою руху до справжньої Незалежності, Волі та Справедливості. Ця дата стане однією із найяскравіших у сучасній історії нашої держави.

Саме в той день у Києві відбулася Рада патріотичних громадських організацій, щоб остаточно накреслити вихід із непростої ситуації, в якій опинилася Україна. Така програма давним-давно існує у наших душах, її багато раз обговорювали і затверджували до того в різних аудиторіях, у тому числі лише протягом 2011 року: на Козацьких Радах 15 травня у Жовтих Водах і 4 червня у селі Покровському біля Нікополя, на Звичаєвій Раді 1 жовтня у Дніпропетровську та на форумі патріотичних сил 12 листопада у Львові.

Після Помаранчевої Революції 2004 року в українському суспільстві посилилися розчарування, апатія, нігілізм та інші негативні тенденції. Це і зрозуміло – народ покладав надії на краще життя, які не справдилися. Уже тоді можна б передбачити, що гасла типу «Україна – без Кучми!», як і сьогоднішні «Україна – без Януковича!», не виведуть країну із критичної ситуації. Треба міняти не лише владу, а й державний лад!

Для цього не треба «вигадувати велосипед». Програма визволення від національного та соціального гноблення основується на Головних Нормах Звичаєвого Права, яке сформувалося впродовж тисячоліть внаслідок практичної діяльності українського народу на базі Звичаю, що існує у двох вимірах: як норми поведінки і як ідеологічно-правова система.

Нижче подано документ, остаточно затверджений на Раді у Києві, де викладені хоч і не всі Головні Норми, але й цього достатньо, щоб його підтримав кожен чесний і порядний українець, кожен свідомий громадянин України.

Розділ І. Звичаєва система влади – диктатура нації (найвища форма народовладдя)

1. Звичаєва система влади основується на принципі верховенства Права та волі народу-нації.

2. Народ-нація обирає владу на всіх рівнях, контролює та має право відкликати і притягувати до відповідальності. На першому рівні діє Коло та Віче - пряме народовладдя.

3. Влада є обов`язково змінюваною: з влади – у народ.

4. Нація, відповідно закону, диктує владі свою волю. Головна функція влади – виконувати волю нації.

5. Право і закони, зміни і доповнення до них дає виключно народ-нація.

Розділ ІІ. Економічна система

1. Земля, усі природні багатства, надра, ліси і води є національно-державною власністю. Територіальна громада виступає користувачем закріпленої за нею, відповідно закону, території.

2. Земля не купується і не продається, а надається в аренду у розмірах та на термін, визначених законом. Земля під приватне житло надається у власність з правом купівлі – продажу.

3. Селяни самі визначають форму господарювання – індивідуальну чи колективну, кооперативну.

4. Велика промисловість, важливі підприємства, транспорт, велика торгівля, надприбуткові сфери економіки є національно-державною власністю. Мала промисловість, середня і дрібна торгівля, середній і дрібний бізнес є кооперативним та приватним.

5. Банківська система є національно-державною власністю. Капітал знаходиться під державним контролем.

6. Трудові колективи на національно-державних підприємствах приймають пряму і безпосередню участь в управлінні цими підприємствами.

7. Іноземний капітал може залучатися лише державою, при потребі, з застереженням національних інтересів. Іноземні юридичні та фізичні особи не можуть бути власниками землі та підприємств.

Розділ ІІІ. Інші норми

1. Ідеології і організації, які заперечують Звичаєве Право та проводять антидержавну і антинаціональну діяльність, забороняються.

2. Українська мова є єдиною державною мовою і домінуючою в суспільстві.

3. Неухильне дотримання народних моральних норм - пошана до старших, пошана до жінки і матері, заборона сексуальних збочень та ін.

4. Збереження расово-етнічної приналежності української нації. Заборона колонізації України чужинцями.

5. Одностанове, безкласове суспільство. Розподіл суспільних функцій відбувається відповідно бажань та здібностей, в умовах рівних можливостей і на конкурентній основі. Соціальний статус не передається по спадковості.

Саме Головні Норми Звичаєвого Права і є дороговказом для конкретних дій у нинішній ситуації та у майбутньому і ляжуть в основу оновленої Конституції України. Доктрини «вільного ринку» та комуністична, на перший погляд, ніби протилежні, насправді ж зародилися із людиноненависницької ідеології тих, хто рветься до світового панування. Наша ж, національна, програма економічної системи формувалася віками у свідомості народу, а в кінці ХІХ століття була науково обґрунтована Юліаном Бачинським – ще тоді, коли Україна була розшматована різними імперіями, але вчений вірив у її соборність та господарську дієздатність.

Ця Програма дає потужну іскру, що приведе в дію весь народний механізм. На відміну від Помаранчевої Революції, ініційованої зверху, хоч вона і була підтримана знизу, майбутня хвиля народного волевиявлення виходитиме із найглибших народних надр. Насамперед, треба зробити зміни у власній свідомості і очиститися від наносного чужоземного інформаційного сміття та різних вірусів.

Під час виконання Програми мінімум, масово розповсюджуючи Звичаєве Право різними способами, шукайте однодумців, а їх в Україні – мільйони. У кожному селі, селищі, райцентрі, у кожному будинку, кварталі великих міст вже сьогодні створюйте групи, комітети, координаційні Ради. Дійте спокійно, без галасу, впевнено – ви все робите на цілком законній основі, що не суперечить ні нинішній Конституції України, ні Міжнародному праву.

На другому етапі для початку виконання Програми максимум – після того, як Звичаєве Право, після довготривалого викорінення найжорстокішими методами чужинцями, знову опанує серцями більшості українців, громадян України – одночасно(!) по всій Україні буде поставлена чітка вимога про відставку влади олігархів і встановлення Звичаєвого ладу. Програму визволення від національного та соціального гніту підтримують не тільки рядові трудівники села і міста, а й незаангажовані, чесні та порядні військові, правоохоронці, керівники і чиновники, інтелігенція, представники середнього та малого бізнесу, навіть члени різних політичних партій, які побачили неспроможність власних програм, і багато-багато інших, хто до пори до часу терпить нинішню ситуацію, яка з кожним днем погіршується. Головне ж – ця Програма близька і зрозуміла молоді, бо саме сьогоднішнім юнакам та юнкам вона найпотрібніша.

Найважливіше – не скочуватися до другорядних дискусій, які будуть нав’язувати нам недруги, щоб сіяти хаос і знову заводити на манівці, а відтак і все залишати по-старому.

Нам не потрібна влада, яка у світській державі, прикриваючись іменем Бога (бо будь-яка влада – від Бога!), Рай творить для себе на Землі, а простим смертним, щоб держати їх у покорі, устами священників обіцяє його на Небі. Нам не потрібна влада, яка у власній державі сіє розбрат, підігріваючи антиукраїнські настрої, спекулюючи на мовних та інших проблемах, відволікаючи від невідкладних завдань по реформуванню економіки.

Вперше за два десятиліття задекларованої Незалежності відкрито запропонована конкретна Програма розвитку держави в інтересах всього народу-нації, а не окремих груп олігархів. З усією відповідальністю треба розуміти, що на вкрадені ж у нас гроші влада та її міжнародні покровителі наймуть «вчених» та різних інших «теоретиків», щоб облити брудом Звичаєве Право, що формувалося тисячоліттями, а разом з тим і надалі принижувати весь український народ. Заплатять їм мільйони, щоб продовжувати визискувати нас і отримувати мільярди, як це робилося і робиться впродовж століть. І знову безліч куплених папуг, запрограмованих на масове повторення фальшивих доктрин, будуть кричати на всіх перехрестях, намагаючись направити народ у нікуди, точніше – в безодню. На цей раз не вийде!

За Звичаєм жили наші предки, за Звичаєм житимуть і наші нащадки. Вічно! Відродиться Україна – відродиться і весь світ.

Борис КОВТОНЮК,

журналіст

Грудень 2011 року, м. Дніпропетровськ

КОМЕНТАР ДО ГОЛОВНИХ НОРМ УКРАЇНСЬКОГО ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА (ЗКО)

Загальні пояснення. Головні норми /і принципи/ Звичаєвого Права це в першу чергу ті норми, що визначають, означують Родовий Лад. Крім цих норм є багато інших важливих норм, що стосуються всіх сторін життя суспільства. Також в даному документі названі не всі головні норми. Але і тих що є цілком достатньо щоб означити Звичаєвий Лад. Всі норми зрозумілі - вони захищають інтереси народу-нації та кожної чесної людини, і всі вони справедливі. Також ніхто з нас їх не придумав, ми їх лише викладаємо, а автором їх є УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД. Ми не маємо права їх написати-переписати на свій розсуд і в угоду сучасним реаліям. Звичаєве Право дозволяє блокувати архаїчні норми та вводити нові відповідні Звичаєвій ідеології, але Звичай не дозволяє їх вилучати чи переіначувати. Тому коли буде писатися сучасна Конституція на основі Зв. Права тоді можна буде заблокувати певну архаїчну норму виходячи з реалій, з існуючого Міжнародного Права . Тому всі заяви про порушення даним документом чиїхось прав, свобод, міжнародних норм і т. д. не мають під собою жодної основи. Також чуємо критику, що в даному документі немає конкретики! Так, бо норми і принципи не можуть бути конкретнішими. Конкретизація норм це справа Конституції і законів. Як будуть конкретизовані норми Звичаєвого Права - то буде залежати від конкретних обставин і це не є питанням сьогодення.

І. Система влади – диктатура нації

Диктатура нації – це диктатура народу над владою (в наш час існує диктатура влади над народом). Принципи диктатури нації, – Право і Закон дає нація відповідно Закону. Нація диктує владі свою волю, відповідно Закону і має право в будь який час зняти владу якщо остання порушує волю нації.

Диктатура нації - це влада, що належить українській нації, тобто українцям. Національні меншини до народу-нації не відносяться.

1. Верховенство Права означає, що навіть нація не може діяти всупереч норм Права. В усіх інших випадках діє верховенство волі нації. Щоб змінити право чи прийняти нову норму має бути на те з одного боку воля нації, а з іншого воля радетелів (спеціальний орган, що слідкує за дотриманням Звичаєвого Права, має право давати рекомендації вищій владі і всій нації і приймати самі важливі рішення).

Відповідно Звичаєвого Права при прийнятті рішення має бути досягнута одностайність, що передбачає попередню відверту дискусію, врахування різних інтересів, звернення до авторитетів. Але якщо одностайність не досягнута рішення приймається по волі більшості. Меншість немає права не приймати волі більшості, створювати опозицію, тощо. Рішення більшості всіма сприймається як спільна воля – воля нації.

2.Народ обирає владу на всіх рівнях – на рівні села, містечка, міста, району, області та держави. Сьогодні народ не обирає влади на рівні району та області, - Ради які ми обираємо не є владою! Народ має право будь-якого посадовця /в тому числі президента держави/ зняти і віддати під суд. Вічова система – народні збори, може діяти лише на першому рівні – село, містечко, мікрорайон. На вищому рівні діє представницька система влади.

3. З влади в народ – відбувши визначений термін урядник вже немає права залишатися на державній службі, а обов’язково повертається на попереднє місце праці, звідки пішов у владу. Ця норма ні для кого не може бути змінена, навіть для Президента України! Сьогодні наші урядники ходять по колу – з однієї посади на іншу, влада не міняється!

4. Народ-нація дає владі накази – що влада повинна зробити і що немає права зробити /приміром заключити якийсь договір з іншою державою/. Влада має право пропонувати від себе, але повинна отримати на те схвалення з боку нації. По важливим питанням проводяться референдуми.

5. Влада немає права писати, та переписувати закони. Влада має право видавати підзаконні акти. Конституцію і Законодавство приймають Конституційні Збори які потім обов’язково розпускаються. Верховна Рада має право підготовляти проекти законів, які спеціальний орган - КОЛО УПОВНОВАЖЕНИХ – приймає або забороняє.

ІІ. Економічна система

1. Національно-державною власністю тому, що нація виступає власником всіх природних ресурсів, але частину з них

вона передає в управління державі, а іншу частину у власність територіальних громад.

2. Норма є зрозумілою і не потребує роз’яснення.

3. Норма є зрозумілою.

4. Націоналізація найважливіших підприємств не означає, що звичаєва економіка є комуністичною! Друга частина цього пункту чітко вказує про існування приватного дрібного та середнього бізнесу. Відповідно звичаєва економіка є ринковою, але це національна ринкова еконоиіка. Якщо є потреба повинні бути включені норми які б чітко визначали ринковий характер зв. економіки.

5. Національно-державні банки це національні банки в управлінні державою, також можуть бути громадські банки. Капітал під держконтролем означає, що капітал має знаходитися в національних банках , його походження має бути прозорим, при переводі капіталу за кордон має бути сплачений податок. Капітал українських громадян, що знаходиться за кордоном, походження якого незаконне чи який незаконно вивезений має бути повернений в Україну і націоналізований.

6. Цей пункт,- в поєднанні з тим, що влада знаходиться під повним контролем народу і держбюрократія відсутня як клас - означає, що трудові колективи на національних підприємствах по суті є господарями і управляють ними.

7. Пункт зрозумілий.

Отже, Звичаєва економічна система є ринковою, відповідно в ній визнається приватна власність та приватна ініціатива. Немає обмежень щодо накопичення капіталу, не забороняється приватній особі володіти підприємством, торговою фірмою і іншим бізнесом за умови, що власність створена власною працею і чесно. Але Зв. Право ні за яких умов не визнає прихватизацію національної власності, що відбулася в Україні.

ІІІ. Інші норми

1, 2, 3 норми – зрозумілі.

4. Кожна нація має право зберігати і захищати себе як націю, етнос і расу. Інтереси інших націй це не порушує.

5. Дана норма заперечує будь – який штучний поділ народу – нації на вищі і нижчі стани, класи, касти і т. п. Народ – нація, це родина, і в родині не може бути такого поділу! Тому розподіл суспільних функцій відбувається за здібностями, а влада постійно змінювана. З влади – в народ.

Підсумовуючи. В даних нормах немає нацизму, расизму, комунізму і фашизму. Ми також не маємо права змінювати дані норми. В той же час, якщо певні норми явно не вписуються в сучасні реалії, то вони можуть бути заблоковані, але лише тоді коли прийде час їх втілення в життя і заблокувати ту чи іншу норму, прийняти нову норму може лише українська нація з дозволу радетелів, відповідно Звичаєвого Права.

Документ підготовив радник ЗКО по ідеології

Яр Петро

10. 10. 2011 р.

***

Коли формуються основи правової держави, то зростає значення моральних вимог у регулюванні суспільних відносин, в тому числі і національні правові звичаї. Якщо мораль і право, як це існує у Звичаєвому Праві єдині, то і держава є високоморальною і правовою водночас.

Звичаєве Право має глибоке коріння, воно вивчається і освоюється людиною від дня її народження спочатку в сім’ї, потім у суспільстві, використовується нею у повсякденному житті, переноситься законодавцями у юридичне писане право, і не завжди усвідомлюється самою особою, що вона живе за звичаєвим правом.

Норми Звичаєвого Права – це не окрема категорія, а міра життя, яка існує лише в самій людині, що є носієм права, совісті, честі.

Переміщення акценту поваги не до матеріального багатства, а на виховання у кожної людини поняття матеріального достатку і духовного багатства, збереження матеріальних цінностей, які забезпечують фізичне буття людини – землі, надр, вод, лісів, повітря для своїх нащадків.

Звичаєве Право, як складова частина життя, регулювало і зараз регулює відносини в суспільстві незалежно від майнового стану його членів.

Порушення норм Звичаєвого Права призводило до втрати честі, поваги зі сторони членів родини та громади. За Звичаєвим Правом вважається: головне не багатство, а честь, добра слава, взаємодопомога, які набуваються працелюбством, бережливістю, розсудливістю. Знання та виконання Звичаєвого Права надають людині внутрішню самоповагу, гордість, яка не має нічого спільного з пихою.

Звичаєве Право осуджує марнотратство, розпусту, пияцтво, гульбища. Тому людина честі спиртні напої не вживала, а на святах використовувались легкі напої \узвари настояні на меду, травах та інші\.

Звичаєве Право приносить добро людям і за своєю суттю є добрим.

Пахомова Г.М.

Післямова

С П А Д Щ А Н С Ь К И Й З А П О В І Т

Може зійдуть і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне,
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крови,
Чистої, святої!!!

Т. Шевченко. Чигрине, Чигрине...

Так завершилася остання спроба людей Краю відновити на своїй землі притаманний їм від Природи устрій, заснований на бажанні самостійно розпоряджатися своєю долею і продуктами своєї праці. Вільний спосіб життя був справжньою релігією українців – без облуди й підступу, священників і храмів, Вірою Правди народу, який не хотів нікому у світі коритися і тому захищав свої права до останнього подиху. Війна тривала у повній самотності, адже ніхто із сусідніх народів та братів-слов’ян уже не міг простягнути руку допомоги – їх цілком упокорили тваринні інстинкти, національна гординя та стадне бажання щодня мати повним своє корито. Це очевидний доказ того, що людство, у переважній більшості, ще не було готове сприйняти принцип свободи за основу свого соціального устрою. Але прагне, хоч і підсвідомо, тому що таким буде наступне завдання еволюції, справжньої еволюції, а не тієї, яку нам підсовують хижі істоти, що стали керувати планетою. Для того, щоб якось задовольнити це природне бажання людей, було навіть створено контрольоване хижаками “царство свободи” – Сполучені Штати Америки, де під маскою демократії капіталістичний спосіб економічного примусу людей досяг свого найбільшого розквіту, створивши видимість добробуту і благоденства.

Тепер, після сімдесяти років радянської деспотії, у масову свідомість краян активно втовкмачують ідеї побудови держави вільного ринку, системи, яка буцімто довела свою перевагу над командно-адміністративними методами управління економікою. На заміну державному капіталізму та диктату ідеології повертається капіталізм ринковий з його періодом початкового накопичення капіталу зразка 30-х років в Америці. Тому якщо на Заході раніше боялись КДБ, то тепер бояться лише “російської мафії”. Олігархія партійних бонз міняється на плутократію найбільш сильних і спритних індивідуумів, названу економічною демократією. Влада радянського номенклатурного працівника знову переходить до рук комерсанта, купця, не виробника матеріальних цінностей, а їх розподілювача, старого паразита, який звик харчуватися з чужої праці ще за часів виникнення землеробства. Адже що таке комерція та підприємницький хист? Перепродаж та здатність переконати в необхідності придбати певну річ. Не так важливо, що людині ця річ, можливо, зовсім непотрібна. Товар слід продати, інакше прибутку не буде. Тому виграє той, хто не шкодує коштів на рекламну кампанію, внаслідок якої обиватель переконується, що товар просто необхідно купити. Те саме “промивання мізків”, як і за радянських часів. Якщо тоді людей переконували в непомильності курсу партії й уряду, то тепер переконують у необхідності мати речі престижного вжитку та інші “блага цивілізації”, і не менші, ніж у сусіда.

Звісно, однозначно таврувати товарно-ринкові відносини як соціальне зло було б повторенням уже пройденого шляху. Практика довела, що приватновласницький інтерес виявився сильнішим за будь-яку ідеологію, навіть таку досконалу, як більшовизм. Особливо це стосувалося селянства, яке в ті часи становило основну частину народу. Потяг мати особисту власність завжди переважав в українського селянина над колективізмом і, особливо, розподільчою зрівнялівкою, яку намагалися впровадити в життя російські комуністи. Навіть працюючи артільно, коли, здавалося б, зрівнялівки не передбачалося, члени виробничого кооперативу часто виходили з нього, тільки-но їм вдавалося поліпшити матеріальне становище. Дослідники кооперативного руху зазначають, що “приватновласницькі інтереси брали гору над артільними” [138; 37–38], оскільки були зрозуміліші для селян; їх приваблювала не сама ідея справедливого розподілу продуктів праці, а реальна можливість швидко розбагатіти чи отримати позичку. Саме тому В. Ленін спершу так скептично поставився до ідеї кооперативного руху, оскільки бачив у ньому лише засіб поширення ідеї приватної власності, яку слід було однозначно викорінювати. І лише через масові виступи селян за право виробляти й самостійно реалізовувати свою продукцію вождь дійшов висновку, що кооперація – це, насамперед, шлях до соціалізму.

За часів “розвинутого” соціалізму приватну власність так само не вдалося ліквідувати. Вона просто пішла в тінь, рятуючись від тиску карально-репресивних органів партійно-державного апарату. Так формувався так званий “чорний ринок” – позашлюбне дитя нелегального капіталізму в Росії. Ринок не було знищено, його лише загнали в підпілля, зробили солодким “забороненим плодом”, всіляко перешкоджаючи спробам покращення свого матеріального благополуччя навіть шляхом особистої трудової активності. Унаслідок цього найсвітліша ідея соціалізму – звільнення праці – перетворилася на звільнення від праці, в країні було створено умови для появи поколінь нероб і п’яниць, абсолютно здекласованих елементів, нездатних самостійно мислити й діяти. Тому, коли внаслідок перебудови М. Горбачова народ дізнався, нарешті, страшну правду про себе, питання совісті та соціальної справедливості, на яких так довго спекулювали комуністичні верховоди, стали для пострадянських людей просто “в западло”. Суспільство неначе провалилось на нижчий щабель еволюції, де звірячі інстинкти й жадоба відірвати кращий шматок здобичі стали необхідними передумовами для виживання. Усі раптово кинулися в ту сферу, яку так старанно від них приховували, – можливість особистого збагачення, відкинувши якнайдалі будь-яке почуття міри, вже не кажучи про совість і сумління. Запанував закон Дикого Заходу – перерозподілу колишнього радянського майна за принципами “кожен сам за себе” і “хто сильніший” – країна за кілька років перетворилась у непролазні нетрі дикого капіталізму.

Деякі апологети капіталістичного шляху розвитку України наполягають, що цей період мине й тоді настане такий самий рай споживачів, який сьогодні демонструють нам розвинуті країни Європи та Америки. Маю сумнів. Відомо, що капіталізм з “людським обличчям” виник тоді, коли ділки на Заході зрозуміли, що слід піти на значні поступки своїм робітникам, значно обмежити свої апетити в сфері отримання надприбутків, інакше на них чекає та сама доля, що й на їхніх колег у Радянській Росії. Тому було скорочено робочий день до восьми годин, проведено низку соціальних реформ, спрямованих на реальне покращення життя простого трудівника. До того ж важливою передумовою для запобігання “червоному кошмару” стала орієнтація на витворення середнього класу – прошарку людей з достатнім рівнем доходів, залежних від економічного статку, який би своїм існуванням перешкоджав появі революційно налаштованих членів суспільства.

Унаслідок цього за кілька десятків років було досягнуто значного рівня матеріального добробуту, який ми й спостерігаємо в наш час, що, вочевидь, нічого спільного не має з тими жахами капіталістичної експлуатації, які змалювали свого часу Маркс та Енгельс. Водночас для України я поки що не бачу жодного стримуючого чинника для безмежного розвитку капіталістичного визиску. Якраз навпаки, століття заборон і обмежень призвели до того, що ми фактично приречені на розквіт найбільш нелюдських проявів капіталізму, які бозна-скільки ще триватимуть. Та й розвинуті країни Заходу навряд чи будуть раді появі нових та сильних конкурентів для своїх суспільств, що знемагають від благ соціального забезпечення.
Та навіть якщо припустити неймовірне, тобто що ми таки побудували щось на зразок омріяної за роки “совка” західної демократії, що на нас чекає? Варто прожити кілька років в одній з країн Заходу, щоб зрозуміти, що за зовнішнім добробутом ховаються глибинні соціальні протиріччя і кризові явища, вирішити які поки що неможливо. Насамперед індивід стає заручником споживацької філософії – бажання мати речі й користуватися різноманітними послугами, яких стає дедалі більше, перетворюючись на машину, яка лише заробляє та витрачає гроші. Звісно, тут не йдеться про товари першої необхідності, якими зараз уже є телевізор і пральна машина. У своїх домівках люди почали накопичувати гори непотрібних речей, оскільки похід до магазину давно перетворився на своєрідну розвагу, необхідну насолоду для компенсації важкої праці на підприємствах, та веселе проведення часу для молоді. Фахівці з маркетингу знають, що в основі процесу купівлі товару лежить не нагальна потреба в ньому, а імпульсивне бажання мати, володіти річчю. Тому більшість покупок реалізуються не за планом, а через миттєве почуття – “я це хочу, тому що мені воно подобається”.

Нам після радянщини так і хочеться вигукнути: “Дайте нам цю систему, й ми там наведемо порядок!” Ні, панове, ми навіть не уявляємо собі всю підступну силу цієї системи, основа якої – не в швидкоплинному революційному ентузіазмі мас, а десь у глибині. Люди на Заході, дедалі глибше занурюючись в атмосферу постійної гонитви за товарами й послугами, навіть не помітили, як повністю відокремилися від Природи й Духу, зосереджуючись лише на своїй персоні. Суспільство почало швидко деградувати – морально й фізично. Не лише твори мистецтва – література та історія стали нецікавими й непотрібними. Люди просто перестали мислити, звертати увагу на навколишній світ, їм байдуже, що з ними буде завтра, аби сьогодні було добре. Спустошення душі, втрата інтересу до життя примушують шукати виходу в наркотичних речовинах та алкоголі, щоб якось розважити себе. Такою є реальність життя простої людини в сучасному капіталістичному суспільстві, економіка якого давно перетворилася на демонічну самодостатню потугу, яка замкнена на самій собі, завдання якої – підкорення людей.

Механізм упокорення людини капіталом можна поділити на три стадії. Спочатку вона починає працювати для того, щоб прохарчуватись та мати дах над головою, потім – щоб збільшити кількість грошей для забезпечення запитів, які швидко зростають. Третій, найвищий ступінь настає тоді, коли людина може дозволити собі купити майже все, чого побажає. Але навіть тоді вона не перестає працювати. Рушійною силою тут є інтерес накопичення заради самого накопичення. У кого більше? При цьому такі люди часто втішаються “благородною” думкою про те, що вони працюють для дітей та онуків, не розуміючи, що давно потрапили в пастку. Адже такою є психіка людини, що дитина, звикаючи змалечку мати все, що побажає, коли виростає, перетворюється на споживача, байдужого до всього і слабкого як особистість. Так з’являється покоління, у якого все починається й закінчується грошима, виховане на думці, що все купується й продається...

Отже, думка про те, що ми капітал поставимо на службу людям не може мати під собою підґрунтя. Природа його така, що він примушує людину не зупинятися на першій стадії, коли, здавалося б, забезпечені життєві потреби. Залежність від накопичення грошей перетворюється на справжній наркотик, що, безумовно, базується на економічній необхідності. Капіталіст, власник засобів виробництва, отримуючи прибуток, не може його використати на особисті потреби, а вимушений знову й знову вкладати його в розширення й покращення виробництва. Або ж обіг зменшиться, а товари можуть втратити свою привабливість, і тоді його задавлять інші капіталісти, конкуренти на ринку. Через це в капіталістичному суспільстві не вщухає жорстока боротьба за місце під сонцем, яку жваві теоретики, починаючи з Адама Сміта, намагаються виставити за рушій цивілізованого суспільства.

Але чи влаштовує нас така цивілізація рабів капіталу, таке майбутнє? Якщо свого часу люди на Заході зробили правильні висновки перед обличчям радянської загрози, то чому ми тепер не можемо зробити те саме для уникнення повторення їхніх помилок? Насамперед, слід визнати раз і назавжди, що приватна власність є необхідною передумовою для розвитку суспільства. Тому ідея соціалізму, який, як відомо, ґрунтується на знищенні приватної власності, довела свою нежиттєздатність. Однак, тільки-но приватна власність шляхом експлуатації засобів виробництва перетворюється на капітал, тобто перестає слугувати лише для задоволення життєвих потреб людини, а перетворюється на самоціль, джерело накопичення грошей, вона стає хазяїном людини так само, як до того її хазяїном був поміщик, князь чи імператор. Вихід, вважаю, у тому, щоб поставити під громадський контроль процес експлуатації засобів виробництва та зосередження великої кількості грошей у руках окремої людини. Тут не йдеться про насильницьке “розкуркулювання”, гадаю, від таких грубих помилок ми вже застраховані. Необхідно, щоб роль податкової інспекції виконував сам народ, об’єднаний в організаційні структури за місцем проживання.

Лише Україна, з її тисячолітніми традиціями громадського самоврядування, які ми простежили з самого початку народження людей, що заселили Європу, має шанс втілити в життя таку систему. Адже для того, щоб стати вільними, необхідно мати таке бажання і знати, що таке свобода. Тоді як російський брат усе своє життя хотів лише знайти собі доброго господаря, тому й поводився відповідно, давши світові приклад того, як не слід шукати звільнення. Намагаючись збудувати царство справедливості, він ніяк не міг осягнути того, що царство справедливим не зможе стати ніколи. Тепер настав час Україні сказати своє слово. Лише українець швидше від усіх зрозуміє, що проблема не у знищенні приватної власності як джерела нерівності. Проблема в тому, що приватну власність так само, як до того ідеологію чи релігію, використовують на свою користь хижі й спритні індивідууми, щоразу діючи під новою маскою. На нашій планеті хижаки воюють проти хижаків, називаючи себе при цьому як завгодно: комуністами, фашистами, націоналістами, соціалістами, консерваторами, республіканцями, демократами тощо. Відмінність лише в тому, що одні агресивніші за інших. Спільне в них одне – використовувати загал у своїх інтересах і жити з праці людської.

Складність у тому, що вони добре маскуються, тому окрема людина не має сили їм протистояти. Лише весь народ, який ще не втратив почуття справедливості, здатний розпізнати хижака і зробити так, щоб він не міг шкодити суспільству. Але народ без організації є масою, і досить аморфною, яку легко переконати улесливими словами, а коли люди починають здогадуватися, у чому річ, зазвичай буває вже пізно. Хоча українців тепер дуже складно в чомусь переконати – даються взнаки десятки років, прожитих у задушливій атмосфері тотального словоблудства. Та воно й на краще. Правда не вимагає адвокатів чи пропагандистів. Психічно здоровій людині не слід пояснювати, що таке справедливість або як чинити по совісті, хіба що в ранньому дитинстві, коли особистість тільки формується. А в дорослих це або є, або його немає і не буде ніколи. Принаймні, тепер створено необхідні умови для появи справді народного правління. “Підстави” не буде з тієї причини, що вона вже була. І більше закликам “все поділити” народ не повірить, бо знає, хто за ними може стояти.

Основа справжньої народної влади – баланс інтересів колективного та індивідуального. Тільки-но рівновага порушується – одразу починаються викривлення в бік капіталізму або комунізму. За часів ранньої козаччини, як знаємо, ця проблема з успіхом розв’язувалася. Козаку дозволялося мати власне господарство та землю у приватному користуванні за умови, щоправда, що він мав залишити січове товариство. Заборонялося лише використовувати найману працю, оскільки серед країнців споконвіку вважалося негідним примушувати одну людину працювати на іншу (несприйняття зверхності над собою та в собі) та купувати-продавати землю – святу Матір усіх людей, початку нашого буття. У козацькому суспільстві багатим можна було стати лише за рахунок власної праці або артільно, шляхом кооперації зусиль рівноправних власників. Українці, як порубіжні мешканці між Сходом і Заходом, витворили таку систему господарювання, яка уникала крайнощів, притаманних обом світам, поєднуючи в суб’єкті економічної діяльності обидва фактори – підприємця й виробника. Громадська артіль, виробляючи продукцію, сама ж її реалізовує, розподіляючи прибуток між виробниками згідно із затраченою кожним працею.

Тим часом на Січі завжди зберігався стародавній родовий лад. Аж до ХVІІІ ст., він був справжнім соціальним взірцем, еталонним варіантом лицарських чеснот, яких прагнули досягнути десятки тисяч юнаків з усієї України. Крім того, січове братство було живою книгою Звичаю Скупи Краю, невичерпною скарбницею скрижалів Заповіту, що передавала знання наступним поколінням від своїх попередників. Та, незважаючи на це, січовики ніколи зумисне не намагалися накинути свого устрою усім мешканцям Краю, розуміючи, що це справа вибору кожного. Слову навчити не можна – воно повинно погукати тебе. Тому завданням козаків було стежити за дотриманням належного контролю за використанням приватної власності з метою запобігання неминучим зловживанням.

Глибину їхньої моральності й поваги до особистості до кінця розуміємо тільки тепер, після століття апофеозу диктату ідеї кількох шизофреників. Козаки взагалі нічого не забороняли a priori, без попереднього розгляду всіх позитивних і негативних моментів, намагаючись до всього підходити творчо та зі здоровим почуттям гумору, що знищувало будь-яку догматизацію та формальний підхід до справи. Якщо якась річ могла стати в пригоді, її брали на озброєння, незважаючи на те, що іншим це могло здаватись мало не святотатством. Згадаймо Сіркове: “Якби й дідько допомагав людям у крайній їх нужді, то гребувати тим не випадає, бо кажуть люди: нужда і закон зміняє” [90; 226]. Однак така позиція можлива лише тоді, коли є чітке усвідомлення, точніше, знання на рівні підсвідомості, що є людським, а що від лукавого. Інакше людина сама стає на службу нечистому, втрачає здатність розрізняти методи для досягнення своєї мети.

На жаль, ми з вами перебуваємо в ситуації, коли з винищенням живих носіїв предківського Звичаю таке знання народ Краю майже втратив. Наші батьки є останнім поколінням, яке з малих літ ще могло усвідомити деякі речі. Моє покоління – порубіжне, після нього прийдуть люди, яким усе стане байдуже, крім їхніх особистих інтересів. Усе залежить від того, чи ми дозволимо егоїстичним устремлінням хижацької наживи взяти гору над справжніми інтересами людини, народу й людства загалом. Адже зараз у світі, крім українців, майже не залишилося жодного народу, здатного пронести крізь тисячоліття основу свого природного існування, інакше ми просто не читали б ці слова. Те саме писав і Т. Шевченко:

Яка правда

У людей, мій сину.
Така й досі, я думаю,
В нас на Україні.
Т. Шевченко. Москалева криниця

Колись роль природного бар'єру на шляху хижацьким устремлінням виконувало братство січовиків. Для воїна питання честі й справедливості завжди стояли вище над особисту вигоду землероба та хапальні рефлекси торгаша. Тому в цьому питанні Д. Донцов також був правим. Спроба збудувати державу на основі лише селянської верстви зазнала нищівної поразки, прикладом чому є махновщина. У батька просто не було часу на утворення елітарної групи професійних військових, яка б виконувала функції січовиків, та на відповідне осмислення спадщини предків. Натомість використовували все, що було напохваті. Зрештою, покоління, яке могло стати основою майбутнього відродження нації, було винищено, а народ був вимушений прийняти ідеал комунізму, замість свого власного, та піти на службу новим тиранам.

Однак намагання утворити державу на основі власної шляхти за козацьких часів та “провідної еліти” за часів ОУН-УПА так само виявилися невдалими, що підтверджує штучність ідеалів націоналізму та його зверхницьку природу. Поборники націократії закликали до побудови могутньої держави, все економічне життя якої буде підпорядковане інтересам щільнішого скріплення національної цілости. Державний капіталізм і плановість, яка, на відміну від більшовиків, не спинятиметься на обмеженні приватнокапіталістичного елементу, а в багатьох випадках і сприятиме йому, завжди спрямовуючи його розвиток у річище, відповідне інтересам нації. Такий собі китайський варіант української Піднебесної, коли, ховаючись за інтересами нації (або народу в комуністів), правляча верхівка сіла б на голову трудовим верствам населення. Адже діючих механізмів, які б передбачали здійснення належного контролю за “паразитарними маніпуляціями”, націоналісти просто не бачили, наївно гадаючи, що заклику до “національної свідомости” та “етики праці” виявиться достатньо. Та з плином часу високий пафос минає і колишні борці за ідею у владних структурах, дещо охоловши, перетворяться (в душі, звичайно) на простих обивателів, які не проти час від часу спробувати всіх радощів земних. А оскільки вони – влада, освячена попередньо “світлими ідеалами”, то хто ж їм заперечить?

Проте січовики, як свідчить історія, упродовж кількох сотень років так і не стали на службу “золотому тельцю”, незважаючи на те, що перебували в оточенні агресивних і жадібних до чужого добра державних потуг (гадається, тому й пішли на угоду з росіянами, у яких справа особистого збагачення ніколи не стояла за соціальний взірець для всього народу). Дехто намагається це пояснити тим, що козаки жили за умов війни, збройного конфлікту, який не давав можливості розбудувати власні державні структури. Війна мобілізує людину, не дає змоги їй думати про сім’ю, побутові справи, власне господарство, вважають ці дослідники. Що ж, вони праві рівно наполовину. Військове протистояння дійсно виховує в людині низку відповідних рис, одну з яких можна охарактеризувати як зневажливе ставлення до тлінного, швидкоплинного, всього матеріального. Натомість починаєш розуміти, що таке взаємопідтримка і справжня дружба, а також справжня віра. Та все це стосується лише людей. Хижак на війні стає ще агресивнішим, відкриваючи для себе безкрайні можливості для виявлення своєї насильницької натури або збагачення, продаючи всіх і вся. Звісно, найменше хотілося б виправдовувати війну. Як уже зазначалося, війну розв’язують хижаки, а змушені вести люди. Просто війна розкриває людям очі на життя, допомагаючи розпізнати, що є істинне, а що таким лише здавалось. Устрій козаків, як тепер знаємо з переказів, не виник у ХІV–ХV ст. унаслідок необхідності забезпечення охорони південних кордонів Литовсько-Руського князівства, а був притаманний мешканцям Краю з давніх-давен, відомий у науці за назвою “родовий лад”.

Не комунізм, бо задарма ніхто не працює і відповідає сам за себе; не соціалізм, оскільки всі власники; не націоналізм – людина будь-якої національності, визнаючи Звичай, може приєднатись; не капіталізм, бо заборона найманої праці; не анархізм – а повнота влади в руках обраних представників народу; не демократія, оскільки відсутнє делегування владних повноважень; не охлократія – є усвідомлення необхідності боротьби за свої права та беззастережна дисципліна; не аристократія, оскільки дотримується постійна змінність керівного складу. Але... комуністичне за духом, соціалістичне за змістом, справді демократичне, націоналістичне за спрямованістю, зовні анархічне козацьке суспільство годі намагатися утиснути в рамки якоїсь певної ідеології чи відомої досі форми організації. Такою є характеристика природного (не створеного на основі певної доктрини) способу життя, мета якого – захист інтересів людей та вироблення адекватної стратегії поведінки з урахуванням мінливих умов навколишнього середовища. Тому стороннім дослідникам (за деяким винятком) на основі отриманої освіти завжди було нелегко зробити правильний висновок щодо справжнього походження козацького устрою.

Нині головною проблемою України є втрата прошарку людей, для яких духовне цінніше за матеріальне. Прошу правильно зрозуміти поняття духовності. Це не ходіння в церкву по неділях та свячення паски. Дух починає говорити, коли замовкає шлунок, і не тому, що він наповнений, а тоді, коли він знає своє місце на шкалі загальнолюдських цінностей – забезпечувати життєдіяльність людини і не більше! Тоді лише людина стає сама собою. Таким чином, відродження нації слід почати з відродження її лицарської компоненти – духу воїна-захисника рідного краю, для якого честь і свобода будуть важливішими за гроші й вигоду. Саме це мали на увазі і Д. Донцов, і В. Липинський, лише не знали, де шукати, тому були вимушені спиратися на зверхницькі ідеології сусідніх країн. Отруєні чужинським вихованням, вони вважали козаччину деструктивним анархічним рухом, навіть не підозрюючи, що цим самим лише озвучують думки одвічних ворогів вільного народу – панства різних мастей і відтінків. Адже лише серед козаків існував обряд святого побратимства – найвищого виявлення людськості та основи їх непереможності в бою.

Розглянемо докладніше механізм дії мазки братчикової (побратимів по крові – мазці), оскільки часто побратимство уявляють дещо примітивно, як просту взаємодопомогу в битві, виявлену згодом у народних висловах на зразок “сам загибай, а братчика виручай”. Мазка складалася з трьох козаків: один, високий, із довгою зброєю по центру – його завданням був нищівний наступ, прокладання дороги в лаві ворогів. Високий не звертав уваги на все, що діялося по боках і ззаду. То була сфера дії двох інших козаків, які, озброєні кожен двома колодачами (великий, із закругленим кінцем ніж із коси), забезпечували належну оборону наступаючої мазки. Леонід Безклубий розповідав, що кілька таких мазок “прошивали” військо противника від одного кінця до іншого, діючи як самостійні бойові одиниці, вносячи справжній хаос у його лави. Однак, за таких умов лише військової майстерності, хоробрості та знання спасу було недостатньо. Не вистачає ще чогось для того, щоб зрозуміти, як вдавалося успішно використовувати такий ризикований маневр. Це “щось” і є дух, усвідомлення того, що від тебе залежить доля іншого, так само, як ти залежиш від того, чи вийде живим із бою твій побратим. Так виховується самовідданість і самопожертва – без високих слів і переконливих теорій, природним, натуральним шляхом, як і все інше в українців.

Недарма до наших днів дійшов у недоторканому вигляді словозаповіт пороговий, єдине, що збереглося від давнього Слова-договору Скупи, у якому викладена сама його суть, 40 слів (коліно – із роду в рід себто): «До тих пір, доки молодь з молоком матері та від старшини буде всотувати несприйняття зверхності над собою і в собі, в роду, до тих пір Рій родів Скупи Вкраїнської буде в змозі мазкою братчиковою захистити землі свої на користь свою... (КАРБ) ...Помираючи, заповідаю: постійно народжуючи звичаєві мазки, будете вічно й сильно панувати.

Можливо, саме це було сховано в Розритій Могилі нашої культури? Те, що не можна було пограбувати, спотворити, зганьбити, понівечити... Що там схоронили старі батьки від чужих і недобрих очей? Дух незнищенності традиції Скупи Краю – взаємодія на основі взаємопідтримки: виграє той, хто допомагає спершу не собі, а своєму товаришеві, не очікуючи від нього обов’язкового кроку у відповідь – типово альтруїстична стратегія поведінки людей, а не тварин. Варто лише кільком відважитися так чинити – і відбувається ланцюгова реакція, люди неначе прокидаються від тяжкого сну егоцентричної зацикленості. Помаранчева революція в Україні – перша ластівка цього процесу. І не суть важливо, хто їй допомагав і що нова влада може припускатися помилок. У такій ситуації вони неминучі. Важливо інше. До влади нарешті прийшли люди. А це вже перемога. Значить, є надія, що народ скине віковічні пута рабства й неволі. Адже казав колись знаменитий Мішель Нострадамус:

Гряде новий, стократ привабніший Звичай,
Старому, бусурманському на зміну.
Де мова тішить слух, там Борисфенів край
Початок здвигам покладе, злама рутину.
“Центурії” (ІІІ, 95)

А він, кажуть, ніколи не помилявся. Цілком закономірно і справедливо, що саме Україна започаткує новий виток еволюційної спіралі, коли тваринним інстинктам і бажанням, нарешті, не буде місця серед людей на цій Землі.

І наостанок за давньою країнською традицією, пісня. Адже так колись відбувалося навчання в козаків, а не шляхом нудних та великомудрих повчань. Характерною особливістю українського воїна завжди була неагресивність, що, проте, ніколи не переходила у слабкість духу, як інколи люблять наголошувати хижаки. Однак, коли зникло козацтво, було втрачено розуміння рівноваги, чуття міри в застосуванні насильства і необхідної оборони. Народ було упокорено, без перебільшення кажучи, кастровано з метою запобігання появі дужих і сміливих особистостей. Наш сучасник Є. Маланюк, з сумом писав про “елліністичну (жіночу, замріяну) сутність України і брак мужеських державотворчих, римських первнів в її психіці” [136; 13]. Тож у відповідь йому, а також усім тим, хто з радянських часів звик уявляти українців мирними плугатарями з волячою терпимістю, пісня:


Слабого сусіда, козаче,
На користь врага не рубай!
Як зраду побачиш у хаті,
Того паразита кінчай.
Така наша вищая Воля,
Не раз повставав за це Край.
Тримать міцно долі чепіги –
Такий наш Вкраїнський Звичай.
У вир відліта наше птаство,
Вже в синьому небі блакить.
А я, як сиднюк найупертий,
Отак собі й буду сидіть.
Бо я нерубай незнищенний,
Шаную Вкраїнський Звичай,
Як тільки підставився ворог –
То вже не сиди, а рубай.
Я землю свою не покину,
Як і мої кляті діди,
Як треба – у бою загину,
Але наша буде завжди!
Тіснити і денно і нощно,
Майна і душі не здавай!
Спокійно карати і довго –
Такий наш Вкраїнський Звичай.
Нехай фарисейські химери
І уряди різні гундять.
Ми вічнії є й незнищенні
І нас не по силі зламать.
Вертай нікудишнєє птаство,
Щоб битися люто за Край.
Бо з хати як ти відлетіло,
То ти вже не є нерубай.


Київ – Одеса – Віторія, 1995 – 2005

Олександр Косуха

Із книги «Вільний спосіб життя»

Ким були, ким стали і ким будуть козаки в Україні

(за авторською книгою «Січеславщина козацька: учора, сьогодні, завтра»)

Якби кожен політик і науковець, письменник і журналіст, а також усі причетні до суспільно-важливої діяльності, особливо «поводирі нації», чесно виконували покладену на них місію і відповідали за кожне своє слово і діло перед власним народом, то у нас уже б давно запанували добробут і злагода.

У Всесвіті йде постійний процес розвитку і трансформації. Люди в усі часи гадали – хто ж створив все те, у тому числі і їх самих? Це той камінь, через який спотикалися і ще будуть спотикатися не тільки окремі особи, а й цілі народи. Відповіді на деякі питання можна знайти вже у світогляді наших пращурів. В одному із міфів про Сотворення Світу говориться, що життя на Землі започатковане від… Перунової блискавки. У 1953 році молодий співробітник Університету Чикаго Стенлі Мілер експериментально довів вірогідність такого передбачення. Пропустивши електричний заряд напругою в 60 тисяч вольт через скляну кулю з газами, близькими до первісної атмосфери планети, він виявив нуклеотиди – органічні сполуки, що є в рослинних і тваринних організмах. При з'єднанні компонентів цих амінокислот утворюється основний «будівельний матеріал» життя – ДНК, завдяки якому генетики вивчають спадковість і мінливість організмів у процесі еволюційного розвитку. Якщо Стенлі Мілер виявив 5 амінокислот, то його послідовники, розбираючи архіви і залишки законсервованих посудин Мілера після його смерті (2007), віднайшли в них 22 амінокислоти! До речі, проведені дослідження, вказують на можливості зародження живої матерії із неживої і внаслідок виверження підводних вулканів, на дні океану тощо.

Час виникнення Землі нараховує близько 6 мільярдів років, життя на ній – 3,6 мільярда, людини – до 3 мільйонів, а сучасної «людини розумної» – близько 40 тисяч років. Далеко ж не так, як нам говорить Біблія. У 1654 році архієскоп Джеймс Ушер Ірландський у Кембріджі навіть «вирахував», що Бог створив першу людину (Адама) із глини рівно о 9 годині 23 жовтня 4004 року до н.л. Може у таке і вірять якісь неграмотні африканські племена, а ось освічені українці подібні «знання» сприймають хіба що з гумором.

Вся історія цивілізації складається з боротьби ідей та людей не тільки за виживання, а й за гідне життя під Сонцем. І в ній почесне місце займає український народ. В епіцентрі його потуг впродовж тисячоліть завжди були воїни, які складали окрему, найшановнішу, частину суспільства. Найдавніші зображення козаків із чубом (косою) нараховують кілька тисячоліть. Найчастіше чуб (його дехто жартома називає «оселедцем») трактують як «сонячний промінь». У праукраїнській мові – санскриті – це слово мало кілька понять, у тому числі: «полум’я», «вогонь», а також і «промінь». Саме чуб є ознакою причетності до військового лицарства ще з арійських часів.

Щодо слова «козак», то багато дослідників вважають його похідним із тюркських чи інших мов. Що це далеко не так, у монографії «Українські козацькі назви у санскриті» (2003 р.) переконливо довів один із небагатьох знавців праукраїнської мови у нашій державі Василь Кобилюх зі Львова. Козак – захисник (друг) князя, що можна трактувати як «захисник держави (рідного краю)», бо князь (людина найвищої довіри) уособлював верховну владу, а козацьке військо було оборонцем і охоронцем певної території. Це слово разом із іншими (розшифровано 263, причетних до козацької лексики прямо чи опосередковано) було свого часу запозичене іншими народами, а вітчизняні та зарубіжні дослідники через незнання першоджерел вважали, що воно прийшло до нас із іноземних мов. Вітчизняні дослідники слово «козак» трактують і від «косак», тобто того, хто носить косу (чуб).

Отже, як доведено всією українською історією, козаки є, насамперед, захисниками власного народу і аж ніяк не окремим етносом, «вільними людьми» чи Христовими воїнами, про що сьогодні теревенять наші вороги та всілякі невігласи. Оскільки козаки – особи військові, то варто знати, що ще в сиву давнину вони очолювали і просування частини наших предків із української землі у різні куточки світу. Це було викликано, насамперед, природними катаклізмами, що призводило до кліматичних змін, а також у пошуках інших земель у зв’язку із перенаселенням на окремих територіях.

На формування української нації мали безпосередні чи побічні впливи близько ста племен і народів, так само як і українці відіграли значну роль в історії інших етносів. Сьогодні добре відомо, що наші пращури несли високу як для того часу виробничу культуру не тільки в Азію, Північну Африку, а й у Європу. Чому саме вони? Це пояснюється дуже просто – праукраїнці першими чи в числі перших на планеті приручили коня, одомашнили інших тварин, задіяли колесо, культивували пшеницю та ряд інших сільгоспкультур. Одним словом, зробили революцію у господарській діяльності, тому швидко прогресували у порівнянні з багатьма народами.

Найбільшим духовним зламом в історії нашого народу стало запровадження «вогнем і мечем» християнства київським князем Володимиром з метою зміцнення своєї влади. За підрахунками зарубіжних вчених, населення Русі після цього зменшилося з 12 до 6 мільйонів. Було знищено і близько 40 тисяч волхвів (жерців). Частині з них разом із охоронцями храмів вдалося відійти у малодоступні і практично не заселені місця – ліси, Карпати, пониззя Дунаю, Дністра, Дніпра. Саме у Причорноморських та Приазовських степах пізніше все чіткіше і чіткіше відстежуються сліди козацтва, що згодом набуло імені запорозького.

Попередниками запорожців впродовж кількох століть були бродники, берладники, жителі Болохівського князівства. Вони не сприйняли християнство і уникали княжої влади. Назва перших походить від тих, хто контролював броди (а не бродив у Степу), других, вірогідно, від старовинного слова «берло» – палиці, оздобленої коштовним камінням і різьбою, що була символом влади на зразок булави, що у санскриті означає символ Володаря держави (хоч є й інші трактування). У європейських джерелах того періоду згадуються держави Броднія, Берладія.

Волхви передавали із покоління до покоління віками відпрацьовані спеціальні прийоми боротьби з ворогами. Вони, насамперед, були глибокими знавцями людської психіки і у своїй практиці широко використовували навіть гіпноз, у тому числі його різновид – навіювання. У запорожців володарів таких знань і технік називали характерниками. Багато із тих методик ведення бою закодовано у танцях. Зараз активно відроджуються бойові козацькі мистецтва: Бойовий Гопак, Спас, Метелиця, Хрест, Сварга, Собор та інші. Правда, методики – дохристиянські, а їх дехто пропагує, ніби вони створені ледве не спеціально для захисту вчення Христа. Таке спотворення нівелює саму ідею відродження справжнього козацтва і значно применшує кінцевий результат навіть у спортивних змаганнях.

Щодо релігії козаків, які пізніше стали відомими під іменем запорожців, то характерники – стрижень воїнства – ніколи не були і по суті своїй не могли бути християнами, бо це – два абсолютно протилежні світогляди. Вони сповідували природну релігію предків, що базувалася на науковій (як на той час) основі із елементами міфологізації. І все ж по мірі поповнення Запорожжя втікачами від колонізаторів України та шукачами пригод ситуація поступово змінювалася. На теренах Вольностей перші поодинокі церкви з'явилися на стику ХVI-XVII століть, хоч на Січі – лише у середині ХVII. Це сталося в період національно-визвольної війни, коли гетьман Богдан Хмельницький у 1649 році видав універсал, яким узяв під захист православну віру, враховуючи її протидію полонізації України. І лише перед знищенням Запорожжя у 1775 році там було близько 50 церков, каплиць, скитів, монастирів, хоча це у порівнянні з населенням – мізер.

Як і у переважної більшості українців, так і в частини козаків з'являється двовір'я: ззовні ніби і християни, а в душі – все одно язичники (як їх назвали церковники). Сьогодні багато говорять про єдину Українську помісну церкву (християнську). Далі пустої балаканини це ніколи не матиме логічного завершення з різних причин. Оглядаючи минуле, бачимо, що внаслідок зараження українського світогляду вірусами християнства знищена Київська Русь та інші спроби державотворення, у тому числі і Запорозька Січ. Ми не маємо права і надалі прищеплювати в чужих інтересах рабську психологію і скиглити про своє злидарське життя на найбагатших у світі землях. Є чітке розуміння мільйонами українців, що юдохристиянська релігія – це смертельне ярмо на нашій шиї. Народ повертається до власного світогляду, що формувався тисячоліттями, і до якого християнство, не взмозі повністю знищити, пристосувалося, частково деформувавши.

Нинішні козацькі організації користі приносять мало, а багато з них наносять навіть шкоду як для відродження самого козацтва, так і розбудови держави. У майбутньому козацтво займе належне йому місце у суспільстві: матиме державний статус, а в окремих випадках – громадсько-державний. Нас же направляють на манівці, бо бояться відродження справжньої козацької ідеї, намагаються спотворити, спаплюжити, дискредитувати її. Вороги розуміють: якщо відродиться козацтво на основі українського Звичаю та Звичаєвого Права, то їм уже не вдасться нахабно панувати на нашій землі, нещадно принижуючи і знищуючи корінний народ.

Борис КОВТОНЮК



[1] Правовий звичай як джерело українського права (ІХ-ХІХ ст.) / За ред. І.Б. Усенка. - К.: Наук. думка. - 2006. - С.144; Семенов Ю. И. Обычное право в доклассовом обществе: возникновение, сущность и эволюция. — М., 1997. — 488 с.

[2] Рыбаков Б.А. Рождение Руси. / Б. А. Рыбаков. - М.: АиФ Принт, 2003. - 447 с. (Серия "Русь многоликая"); http: //sign.h11.ru/.

[3] Баран В.Д. Давні слов’яни. – К., Видавничий дім «Альтернативи», 1998. С. 249.

[4] Археология Украинской ССР в трех томах / (гл. ред. кол.: Артеменко И.И. (гл. ред.) [и др.]). - К.: Наукова думка, 1985. – .– Т. 3: Раннесловянский и древнерусский периоды / [ред. кол. тома: Баран В.Д. (отв. ред.) и др.]. - 1986. – С.11.

[5] Правовий звичай як джерело українського права (ІХ-ХІХ ст.) / За ред. І.Б. Усенка. - К.: Наук. думка. - 2006. - С. 150.

[6] Правовий звичай як джерело українського права (ІХ-ХІХ ст.) / За ред. І.Б. Усенка. - К.: Наук. думка. - 2006. - С. 150; Мартышин О.В. Вольный Новгород: общественно-политический строй и право феодальной республики. - М., 1992. - С. 175-176.

[7] Правовий звичай як джерело українського права (ІХ-ХІХ ст.) / За ред. І.Б. Усенка. - К.: Наук. думка. - 2006. - С. 151; Алексеев С. С. Право: азбука - теория - философия: Опыт комплексного исследования. - М, 1999. - С. 297-298.

[8] Всемирная история в десяти томах / (гл. ред.: Жуков Е.М. (гл. ред.) [и др.). – М., ГИПЛ. 1957. – Т. ІІІ. – С. 251.

[9] Правовий звичай як джерело українського права (ІХ-ХІХ ст.) / За ред. І.Б. Усенка. - К.: Наук. думка. - 2006. - С.145.

[10] Правовий звичай як джерело українського права (ІХ-ХІХ ст.) / За ред. І.Б. Усенка. - К.: Наук. думка. - 2006. - С.146; Малиновський О. О. Програма й план робіт Комісії для виучування звичаєвого права України при Всеукраїнській Академії Наук // Праці... - Вип. 3. - К., 1928. - С 4.

[11] Правовий звичай як джерело українського права (ІХ-ХІХ ст.) / За ред. І.Б. Усенка. - К.: Наук. думка. - 2006. - С.146; Алексеев Ю. Г. Псковская Судная грамота и ее время. Развитие феодальных отношений на Руси XIV—XV вв. — Л., 1980. — 244 с; Полное собрание русских летописей. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — Л., 1926—1928. — 579 стлб.; Т. 2. Ипатьевская летопись. - СПб., 1908. - 938 стлб. - 87 с; Азбелев С. Н. Историзм былин и специфика фольклора. — Л, 1982. — 328 с; Бессонова С. С. Религиозные представления скифов. — К., 1983. — 138 с; Иванов В. В., Топоров В. Н. Правда и кривда. // Мифы народов мира. Энциклопедия. - М., 1982. - Т. 2. — С. 328-329; Миллер В. Ф. Отголоски гали-

цко-волынских сказаний в современных былинах // Журнал министерства народного просвещения. — 1896. — Т. 6. — С. 303; Попович М. В. Мировоззрение древних славян. — К., 1985. — С. 9—29; Рыбаков Б. А. Язычество древней Руси. — М., 1987. — 462 с.

[12] Правовий звичай як джерело українського права (ІХ-ХІХ ст.) / За ред. І.Б. Усенка. - К.: Наук. думка. - 2006. - С.146; Прокопий Кессарийский. Готская война. // Свод. - Т. 1. - С. 45-46, 380-389. Т. 9. - С. 348.

[13] Археология Украинской ССР в трех томах / (гл. ред. кол.: Артеменко И.И. (гл. ред.) [и др.]). - К.: Наукова думка, 1985. – .– Т. 3: Раннесловянский и древнерусский периоды / [ред. кол. тома: Баран В.Д. (отв. ред.) и др.]. - 1986. – С. 9-10.

[14] Моця О.П. Південна «Руська земля». / Олександр Петрович Моця. – К.: «Корвін пресс», 2007. – С. 12;

Кучкин В. А. Формирование государственной территории Северо-Восточной Руси в X-XIV вв. - М., 1984.- С. 6;

Насонов А. Н. "Русская земля" и образование территории древнерусского государства - М., 1951. - С. 217.

[15] Рыбаков Б.А. Рождение Руси. / Б. А. Рыбаков. - М.: АиФ Принт, 2003. - 447 с. (Серия "Русь многоликая"); http: //sign.h11.ru/.

[16] Брайчевський М. Ю. Вибране. - К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2009. – .– Т. 1. - С. 109.

[17] Моця О.П. Південна «Руська земля». / Олександр Петрович Моця. – К.: «Корвін пресс», 2007. – С. 179.

[18] Стародавній і середньовічний Київ //Історія Києва у трьох томах, чотирьох книгах. – К., 1986. С. 106.

[19] Рыбаков Б.А. Рождение Руси. / Б. А. Рыбаков. - М.: АиФ Принт, 2003. - 447 с. (Серия "Русь многоликая"); http: //sign.h11.ru/.

[20] Моця О.П. Південна «Руська земля». / Олександр Петрович Моця. – К.: «Корвін пресс», 2007. – С. 108.

[21] Археология Украинской ССР в трех томах / (гл. ред. кол.: Артеменко И.И. (гл. ред.) [и др.]). - К.: Наукова думка, 1985. – .– Т. 3: Раннесловянский и древнерусский периоды / [ред. кол. тома: Баран В.Д. (отв. ред.) и др.]. - 1986. – С.11.

[22] Стародавній і середньовічний Київ //Історія Києва у трьох томах, чотирьох книгах. – К., 1986. С. 118.

[23] Археология Украинской ССР в трех томах / (гл. ред. кол.: Артеменко И.И. (гл. ред.) [и др.]). - К.: Наукова думка, 1985. – .–Т. 3: Раннесловянский и древнерусский периоды / [ред. кол. тома: Баран В.Д. (отв. ред.) и др.]. - 1986. – С. 414.

[24] Правовий звичай як джерело українського права (ІХ-ХІХ ст.) / За ред. І.Б. Усенка. - К.: Наук. думка. - 2006. - С.143.

[25] Стародавній і середньовічний Київ //Історія Києва у трьох томах, чотирьох книгах. – К., 1986. С. 102.

[26] Першиц А.И., Монгайт А.Л., Алексеев В.П. История первобытного общества. – М., 1974. С. 203.

[27] Всемирная история в десяти томах / (гл. ред.: Жуков Е.М. (гл. ред.) [и др.). – М., ГИПЛ. 1957. – Т. ІІІ. – С. 255.

[28] Стародавній і середньовічний Київ //Історія Києва у трьох томах, чотирьох книгах. – К., 1986. С. 102.

[29] Всемирная история в десяти томах / (гл. ред.: Жуков Е.М. (гл. ред.) [и др.). – М., ГИПЛ. 1957. – Т. ІІІ. – С. 255.

[30] Стародавній і середньовічний Київ //Історія Києва у трьох томах, чотирьох книгах. – К., 1986. С. 99.

[31] Моця О.П. Південна «Руська земля». / Олександр Петрович Моця. – К.: «Корвін пресс», 2007. – С. 136.

[32] Правовий звичай як джерело українського права (ІХ-ХІХ ст.) / За ред. І.Б. Усенка. - К.: Наук. думка. - 2006. - С.147; ПСРЛ. - Т. 2. - Стлб. 276.

[33] Правовий звичай як джерело українського права (ІХ-ХІХ ст.) / За ред. І.Б. Усенка. - К.: Наук. думка. - 2006. - С.147-148; Малиновський О.О. Стародавній державний лад східних слов'ян і його пізніші зміни. Нариси з історії права. - К., 1929. - С. 116.

[34] Всемирная история в десяти томах / (гл. ред.: Жуков Е.М. (гл. ред.) [и др.). – М., ГИПЛ. 1957. – Т. ІІІ. – С. 251.

[35] Правовий звичай як джерело українського права (ІХ-ХІХ ст.) / За ред. І.Б. Усенка. - К.: Наук. думка. - 2006. - С. 152-153; Василенко М. П. До історії малоросійської історіографії і малоросійського суспільного ладу. — К., 1894. — С.36; Дювернуа Н. Источники права и суд в Древней России: Опыты по истории русского гражданского права. - СПб., 2004. - С. 44-47.

[36] Стародавній і середньовічний Київ //Історія Києва у трьох томах, чотирьох книгах. – К., 1986. С. 103.

 

ДОДАТКИ

 

ДОДАТКИ

Козацькі заповіді

1. Землі своєї не віддавати, а чужої не брати.

2. Жити у відповідності з природою.

3. Пам’ятати свій рід до сьомого коліна, героїв свого народу і героїчні події.

4. Вирішувати всі питання Колом, Вічем і Радою.

5. Землі не продавати. Зберігати право власності по спадковості. Надавати в оренду.

6. Із кращих щороку обирати до влади і свідомо їм коритися.

7. Даному слову бути вірним.

8. Бути в злагоді та єдності в сім’ї, в роду і народом.

9. Взаємодопомога один одному та в громаді.

10. Не зраджувати свої звичаї, традиції, духовність, мову і віру предків наших.

11. Відроджувати побратимство та самооборону громади (образа або зрада товариша – найтяжчий гріх).

12. Без праці і боротьби волю не здобудеш.

13. Краще бути мертвим ніж рабом.

14. Не піддаватись спокусам ворогів (гроші, посади).

15. Щоб слово не розходилось зі справою.

16. Не втрачати гідності людської, любові до рідного.

17. Нічого не залишати ворогам.

18. Берегти пам’ятки нашої духовності та історії.

19. Жити своєю працею.

20. Відкритість і звітність отаманів, гетьманів перед Товариством і громадою (своєю власністю і життям платять за гріхи).

(з Велесової книги)

Українське життя-буття, його мета

1. Опанувати, збагнути духовну сутність людини – божу сутність.

2. Отримати всебічні знання і досвід духовного та практичного життя.

3. Звільнитися від усього зайвого (духовне, матеріальне)

4. Єднатися з однодумцями.

5. В основу духовності покласти культурні досягнення своєї нації, а також пізнати злет духу інших народів.

6. Скласти список наукових, духовних джерел Українського звичаю та практичних досліджень з напрямків буття.

7. Написати книгу нації – «Книгу Звичаю-Закону українців».

8. Науково, правдиво доказати – «хто ми, звідки ми і куди ми»

9. Створити звичаєві громади, у кожній громаді – школи з напрямків українського життя, за окремою програмою.

10. Окремо створити козацькі школи для здобуття козаками державотворчих знань і практичного досвіду з українського самоврядування. Відродження козацтва на основі звичаю і звичаєвого права.

11. Шляхи та сутність гуманного втвердження особистості , громади, нації, людства. Жити на Землі в Мирі, любові, з Живими, Мертвими і Ненародженими.

12. Порятунок Матері-Землі, Природи. Заборона продажу землі, екологія, економіка, ресурси, енергетика Всесвіту, високі технології, інформаційне забезпечення про все сказане.

13. Відродити українську сім’ю, родину, рід, громаду і націю. Створити родові книги. Дотримуватися родинної та календарної обрядовості. Відвідувати та доглядати могили родичів, побратимів та героїв нації. Жити по звичаю.

14. Створювати своє середовище, оточення, йти до дітей, учнів, студентів, пропонувати отримані знання і досвід. Єднатися з патріотичними організаціями.

15. Жити в добрі та любові до рідних, до людей, до природи і білого світу. Співати, грати, слухати музику, пісні, танцювати, спостерігати природу. Вести здоровий спосіб життя (фізкультура, туризм, харчування). Працювати на землі (сад, город, поле, пасіка, рибалка). Різні ремесла. Мандрувати по рідному краю та Землі. Радіти життю.

Сутність Звичаю

1. Рідна мова, рідна віра – основи Звичаю.

2. Шанувати та берегти Рід, його коріння (дотримуватися родинної обрядовості-народження, дорослість, одруження, народження дітей, старість, сперть).

3. Шанувати та берегти Природу (жити у ритмі з Всесвітом, Сонцем, Волою і Землею).

4. Оберігати свою землю, хату, сім’ю, Рід і Нарід (втверджувати добрі стосунки в cім’ї, родині, товаристві побратимів – земляків).

5. Відзначати календарні свята та обряди згідно дат космічного календаря день і день, виховуватися на пам’ятних подіях та прикладах славетних героїв.

6. Дотримуватися та передавати Звичай. Слово і справа в єдності.

7. Ідеологія держави та мораль народу повинні ґрунтуватися на Звичаї.

8. Ми і наш Звичай з тих мір – відколи ми самі себе пам’ятаємо (колядки, міфи, символи, народне мистецтво).

«Допоки писанки пишуть та колядки ходять – допоти й ми будемо» (яйце шанувалося ще з Трипільської культури на нашій землі).

9. Звичай – це Божий закон, який стоїть понад усім, що винайдено, придумано й запроваджено людьми.

10. Звичай – це спосіб життя від народження до смерті.

11. Звичай для всіх єдиний, відхід від нього то є зрада собі, Роду і товариству.

12. Конституція Ізраїлю, Японії, Іраку, Ірану, Китаю, Індії складені на основі їх Звичаю, рідної віри і сучасного права. Українці, робімо висновок!

13. Г.Сковорода, Т.Шевченко, І.Франко, Л.Українка жили, творили на основі Звичаю і Звичай нам заповідали, як і «Велесова книга» і Леонід Безклубий.

«Ми дикі, ми не знаєм Звичаїв,

Ми нищимо землю. Ми з матір’ю на «Ти»

Ми свій кінець пришвидшуєм

У колективних нетрях самоти».

(Л.Костенко)

Звичаєве обмеження до вступу в Козацтво

(за Яворницьким)

1. За час випробувального терміну молодик повинен набути такі морально-психологічні якості, що дозволять йому бути прийнятим у козацьке Товариство, при відповідності його таким умовам:

a. Стати (бути) вільною національно-свідомою людиною, тобто звільнитися від ворожої нам марксистсько-ленінської ідеології, почуття накинутої нам хохляцької меншовартості, вторинності, стати господарем своєї землі.

b. Розмовляти козацькою (українською) мовою, Козацтво було тим підмурком на якому постала українська нація.

c. Сповідувати батьківську православну віру. Козацтво толерантно ставиться до питань релігії, але зберігає традицію православ’я.

d. Присягнути на вірність козацькому Товариству, матері-Україні.

e. Пройти козацьку науку (вивчити звичаєве право, історію України, опанувати основи фехтування на шаблях, навчитися верхової їзди, боротьбі «Гопак».

2. При обранні отаманів дотримуватися принципу, за яким на посаду головного отамана не обирати претендентів, що не пройшли крайове отаманування, на посаду крайового отамана не обирати того, хто не пройшов через курінне (районне) отаманування.

Козацький шлях духовного вдосконалення

Кожен козак, як спадкоємець традицій славного низового лицарства, повинен постійно працювати над вдосконаленням моральних якостей, що дадуть йому право називатися лицарем без страху та докору, захисником свого народу і батьківщини.

1. Вірність – складається, або включає три важливих компоненти:

a. Любов до матері-України, вірність звичаєвому праву наших предків.

b. Любов до батьків та прихильність до братів (братчиків). Потрібно шанувати своїх предків, любити родичів та дітей.

c. Треба бути щирим та старанним, мати почуття відповідальності.

2. Ввічливість (чемність) – складається із таких положень:

a. Повага та любов. Потрібно поважати і шанувати вибрану старшину, щиро виконувати її доручення та накази, але не втрачати при цьому почуття особистої гідності.

b. Скромність. Не треба пишатися своїми заслугами та хвалитися своїми здібностями.

c. Вишуканість – Потрібно бути люб’язним та елегантним, любити книги та мистецтво, бути великодушним, уміти чутливо ставитися до чужих почуттів.

3. Мужність – включає в себе розвиток таких рис характеру:

a. Хоробрість. Потрібно бути хоробрим при виконанні свого обов’язку і сміливим при небезпеці, вміти діяти при несприятливих обставинах.

b. Твердість та спокій. Потрібно бути відважним і незворушним, ніколи не піддаватися почуттю страху.

c. Терпеливість та витривалість. Належить перемагати свої почуття, нехтувати своїми інтересами, бути терпеливим у скруті та поневіряннях, бути стійким і витривалим, намагатися досягнути цілі, долаючи всі труднощі.

d. Винахідливість. Належить бути кмітливим, проявляти глузд, бути енергійним та ініціативним у будь-яких випадках, вміти вірно розрахувати момент для дії.

4. Правдивість – включає в себе такі положення:

a. Прямота та щирість. Належить виконувати обіцянки, бути вірним слову, ненавидіти хитрість і раболіпство, твердо дотримуватися своїх переконань.

b. Честь. Належить завжди дорожити своєю честю і авторитетом.

c. Справедливість. Потрібно завжди вміти відрізняти особисте від спільного, розуміти, що відповідає принципам моралі.

5. Простота – включає в себе такі риси:

a. Простота. Не треба гнатися за розкішшю, належить уникати марнотратства.

b. Скромність і чистота. Належить уникати марнослав’я. Потрібно у всьому дотримуватися простоти і поміркованості, не бути гонористим.

«Козацький шлях» не означає сліпого виконання обов’язків і механічного його додержання. Ідея обов’язку, відповідальності перед Товариством, перед пам’яттю предків і перед майбутніми поколіннями повинна стати підсумком наполегливої роботи над собою, вдумливого усвідомлення всіляких вчень, інакше кажучи – вершиною духовного росту.

Не потребує доказу теза про те, що воїн вільний від почуття страху і який бачить у смерті тільки справу честі має у бою всі переваги над воїном, який судомо долає природні людські емоції – почуття страху та інстинкт самозбереження.

Ті, хто тримаються за життя – вмирають, а ті, хто не боїться смерті – живуть. Все вирішує дух. Пізнайте дух, оволодійте ним і ви зрозумієте, що є в вас щось вище за життя і смерть – те, що у воді е тоне, і в огні не горить.

Козацька доблесть повинна проявлятися не в чванливості, не в пустопорожньому фанфаронстві і в безоглядній сліпій хоробрості, а в наполегливій щоденній роботі над собою, в ретельному вдосконаленні майстерності та прагненні піднятися на вищу ступінь духовного розвитку.

Шабля – душа козака, його дружина, наречена, мати. Де козак – там і його шабля. Козак, якщо він хоче бути вірним обраному шляху, перш за все повинен спитати себе – «як вирватись за межі народження і смерті, щоб у будь-який момент, потрібний Україні, або Товариству, я міг відмовитись від життя?» Таким чином, шабля стає невід’ємною частиною життя козака, символом його вірності та самопожертви.

Вірність, самопожертва, поштивість, доброзичливість і благородні почуття – ось справжній козак.

Розроблено Товариством Кальміуської паланки в 1992 році.

Оригінал надано Сергієм Коцюбою.

Моральний кодекс українця

Українець - це шляхетна людина, вона любить своє і поважає чуже, прагне стати сильною і є милосердною щодо слабких. Українці - це передова лінія розвитку людського духу, це авангард його еволюційного зростання. Українці піднімаються найвище, після чого підтягують до себе решту людства.

Українці повинні дотримуватися таких життєвих принципів:

ОЗДОРОВЛЮЙСЯ! Пізнавай себе, розвивайся духовно, психічно й фізично, вдосконалюй себе і свій життєвий простір, ставай красивішим, розумнішим, чистішим, потужнішим, самодостатнішим.

НАВЧАЙСЯ! Постійно удосконалюй свої знання, ти повинен стати професіоналом у тому, що робиш. Пізнавай навколишній світ, читай, думай, аналізуй. Май власні погляди.

РОБИ ТЕ, ЩО ЛЮБИШ! Займайся тим, що відповідає твоїй природі, вродженим талантам і здібностям. Лише улюблену справу людина може робити досконало. Лише природовідповідна праця дає людині щастя і розкриває її боголюдські потенції. Знайди своє місце у житті, де тобі буде комфортно і де ти здатен приносити найбільше користі суспільству.

ТРИМАЙСЯ ЗА СВОЇХ! Підтримуй інших членів громади, бо це твоя духовна родина, твої ближні. Налагоджуй з ними особисті й ділові контакти, збільшуй кількість подібних до тебе, просвічуй їх знанням, народжуй і виховуй дітей. Захищаючи свого ближнього, ти захищаєш себе і своїх нащадків.

ШАНУЙ СІМ'Ю! Сім'я - одна із найвищих цінностей українця. Поважай свою жінку/свого чоловіка, батька та матір. Піклуйся та виховуй здорових та порядних дітей.

ЛЮБИ БАТЬКІВЩИНУ ТА НАРОД! Поважай землю, на якій ти живеш та свій народ. Май беззаперечну віру в Україну, її процвітання та добробут народу. Не вчиняй дій, які б шкодили розвитку, екології української землі чи добробуту українського народу (наприклад, не викидай сміття на вулиці, не забруднюй повітря, не давай хабарі). Шанобливо стався до державних символів, історії, традицій. Будь гордий з того, що ти Українець!

БУДЬ СОЛІДАРНИМ! Вартість мають лише суспільно корисні справи. Живи так, щоб твої інтереси не шкодили інтересам суспільства. Дій солідарно зі своїми ближніми, допомагай, підтримуй, захищай; господарюй на своїй землі. Тримай у порядку свою оселю, своє село, своє місто, свою країну.

БУДЬ ВІДПОВІДАЛЬНИМ! Усвідом, що ти є відповідальним за долю української нації, бо саме ти складаєш етнос, титульну націю на цій землі. Відповідально та добросовісно стався до праці, до суспільних обов'язків та до всього що робиш.

БУДЬ СПРАВЕДЛИВИМ! Стався до інших так, як хочеш, щоб ставилися до тебе, віддавай кожному належне, справедливо стався до себе.

ПОВАЖАЙ ЗАКОН! Роби тільки ті речі, які є законними, утримайся від беззаконня. Тоді будеш жити в безпеці ти, твої рідні та близькі.

Українські національні інтереси

Безпека життя: захищеність життєвого простору від внутрішніх загроз та зовнішніх втручань, забезпечення сприятливих умов для розвитку українського етносу.

Духовна цілісність: позитивне мислення, продуктивний світогляд, правильні уявлення про добро і зло, налаштування на творчість і радісну працю, гармонійні стосунки з Всесвітом та його Творцем.

Здоров'я нації: фізичне здоров'я українського етносу та його кількісне зростання, якісний генофонд, чиста природа, здорове харчування.

Економічна самодостатність: матеріальний добробут всіх українців, соціальний захист вразливих верств населення, передові позиції у великому та середньому бізнесі, захищеність малого бізнесу.

Демократичний устрій: політична незалежність, якісна і відповідальна влада, громадський контроль, ефективна управлінська модель, правова захищеність особистості, а також забезпечення гармонійного співіснування всіх національностей на території України.

Українські традиції: плекання і творчий розвиток українського Звичаю, високий рівень етнічної самосвідомості, виховання, освіти, науки та культури, об'єктивні знання про українську та світову історію, духовний зв'язок з предками.

Український інформаційний простір: правдиве і адекватне уявлення про себе і про світ, зручні та швидкі телекомунікації, сприятливі умови для розвитку української мови як головної ознаки нації. Розроблено Товариством Кальміуської паланки в 1992 р.

Оригінал надано Сергієм Коцюбою.

Проведення родин за українським звичаєм.

Українці з давніх часів роблять родини для дитини.

Родини – це задобрення Долі,
щоб була вона доброю для народженого та його батьків.

1. Запалити 3 свічки. Обряд проводить баба повитуха, старійшина громади або найстарша людина в Роду. Старійшина промовляє:

· «Хай світло відганяє темряву, хай здоров’я та сила прибувають у сина вашого, хай радість і злагода буде в нашому роді».

· Мати, батько народили, вони нас запросили ввести в рід сина свого, якому дали світське ім’я дитини. Дай боже нам родини зробити по добру та по Звичаю.

· Воду над свічками провести тричі за сонцем, потім по черзі ці свічки гасити у воді зліва направо. І запалити всім родичам Родову свічку дитини.

· Освятити землю (підготовлену для цього дня) цією водою. Земля з рідної садиби.

  1. Очищення та освячення дитини чотирма життєдайними, життєтворящими стихіями (дитя лежить в колисці, а мати бере при потребі на руки):

· Повітрям – долонею подути свіжим повітрям на тіло дитини (лице, ручки). «Хай чисте повітря дає сили твоєму тілу, твоїй душі. Хай з кожним днем та кожним роком повітря стає чистішим для тебе і людей»

· Вогнем - обійти з свічкою (родовою) навколо тіла дитини за Сонцем – тричі (рунічними знаками).

«Грій нас і годуй, світи нам і освічуй, роби здоровими і мудрими, дай нам хліб і тепло, здоров’я і силу»

· Водою – занурити дитину в купіль вертикально по шию тричі, або своїми пальцями, змоченими у воді доторкнутися до маківки, до чола, до гортані внизу і пупа. (вмочати пальці кожен раз перед доторканням)

Промовити одну із фраз:

«Вода – водице, водице студенице, вогню сестрице, очищаєш ти коріння та каміння, луги і береги, очисти (ім’я дитини), дай йому здоров’я і силу». Одну із фраз проказувати тричі перед зануренням.

Другий варіант промовляння: «Водице – водице, водице улянице, ти очищаєш гори, каміння, луги і береги, очисти (ім’я дитини) від злих людей і недобрих очей».

Третій варіант: «З води, зі сну дитина здоров’я набирається та з маминої годівнички»

Четвертий варіант: «Водице – живице, вмивай дитя звечора, умивай зрання, щоб було здорове і щасливе»

Бережемо воду для своїх дітей (вміру витрачаймо та не забруднюємо)

· Землею – поставити ступнями дитину на землю, або взяти у руку землю і потерти ступні, або обвести землею навколо ніг нижче колін тричі по Сонцю (землю брати з рідної садиби).

Перед цим промовити слова: «Земле – мамо, оберігай сина роду нашого, дай йому силу свою могутню. Хай іде він по тобі шляхом правди, твердо і міцно! Носи ж земле як і нас носиш в радості і щасті»

3. Після цього дитину тричі голівкою дотуляють до хлібини, щоб її люди любили як ми любим хліб. Покласти на стіл, який стоїть посеред хати, кожуха (хутром вверх), на кожух розстелити крижму (незарублена натуральна тканина чи домоткане полотно довжиною 2-5 м). Дитину кладуть на крижму і кажуть слова:

«Кладемо тебе на кожух, щоб з тобою довго був дух, будь шанованим в роду та громаді. Щоб було тепло і багатство, щоб добре дитя росло і щасливе було».

· Запитують у дитини: (відповідає батько)

- Хто ти? – Правди син;

- Де живеш ти? – в Україні;

- Ким ти будеш? – Козаком.

- Що творитимеш? – Добро.

· За кожух беруть з чотирьох боків за кути двома руками: рідні батьки та названі батьки. Піднімають вверх до Сонця (до рівня грудей) тричі, при цьому промовляють слова: «На щастя, на здоров’я, на многії літа» та співають пісню «Многії літа».

· Особистий оберіг дитини тричі водять над вогнем по Сонцю , трича кроплять і тричі торкаються землі. Так само освячують зброю та інші символи.

4. Звернення до стихій та родичів такими словами:

· Земле-мати, водице-сестрице, вогню чистий, вітре-повітре і ви родичі та добрі люди, прийміть цю дитину до себе у Рід і хай він має родове ім’я від сьогодні – «ім’я дитини». Тож, приймаєте (ім’я дитини) до свого Роду? – Так. Бережи доле (ім’я дитини) від заліза, від злого слова та лихого помислу недобрих людей.

5. Названий або рідний батько одягає оберіг на дитину, потім – названа або рідна мати вдягає на дитину нову вишиту сорочку і промовляє слова: «Доленько-Матінко, не вплітай ниток чорних у життя його, бережи від хвороб, горя та злиднів».

6. Дитину беруть з кожуха названі батьки, тричі обходять навколо кожуха по Сонцю і переступають через метал або вогонь і передають рідним батькам промовляючи: «Ось Вам син, введений у Ваш Рід, хай зростає мудрим, працьовитим і завзятим козаком»

7. Обдарування дитини: Рідний батько: «Дарую те, чим захищали предки наші рідну землю, а все інше сам здобудеш (дарує шаблю, або меч)» Батько звертається до гостей, щоб ті також вручили свої подарунки. Всі обдаровують дитину.

8. Застілля. Батькові слова: Дякуємо Вам, що все зробили по звичаю та обичаю. Прошу люди добрі до столу хліба-солі скуштувати за нашого синочка. Першу чарку меду батько п’є до названого батька (кума). А той п’є до куми. А кума до родини та дитини.

9. Куми, гості, під час підняття чарки з медом промовляють побажання (які надруковані окремо).

10. Після веселощів названі батьки промовляють до рідних: «Спасибі Вам, що добре дбали та сина придбали, який нас зібрав та об’єднав, щоб нашому роду не було переводу».

11. Перед закінченням родин батьки обдаровують гостей калачами та Букетом, в якому: ягоди калини, зеленого барвінку, зерно або колосся жита.

12. Їжа та частування.

· Крім звичайної їжі повинен бути узвар та каша.

· Каша: вариться з пшона і на молоці в гончарному горщику в духовці.

· Кашою закінчується частування, цією найдавнішою стравою українців.

· Право розбивати горщика має той, хто більше грошей дасть. Горщик розбивають на дошці, яку кладуть на столі за третім разом (двічі піднімають а за третім вдаряють днищем об дошку тримаючи горщик в руках. Черепки обсипаються, а каша залишається в формі горщика). Кашу розбивають та їдять шматочками, які кладуть на частини розбитого горщика перед роздачею калачів.

· Після каші п’ють узвар – випихач, виганяйло.

· Роздача Калачів з Букетом. Вручають кожній сім’ї по калачу та букету. Букет: складається із живих або висушених квітів (васильки, м’ята, рута, барвінок, колоски жита). Всі ці квіти перев’язують червоною стрічкою бантиком і встромляється у калач. Букет цінували як божий дар. Потім його використовували для купання дитини.

13. Побажання народженому та його батькам:

· Раюй душе по білому світі

· Щоб у вас було як кутя, так і дитя.

· Одна дитина – не дитина, дві дитина – пів дитини, три дитини – то дитина.

· (На щодня для сім’ї під час купання – водичкою похлюпувати, долонями погладжувати та приказувати: «росточки у кісточки, здоров’ячко уу сердечко»)

· Дарую жито, щоб дитина мала таку силу як у тому зерні і жила довго, здоровою і щасливою.

· Вітаємо вас із сином (дочкою).

· Дай боже у Вашій сім’ї доброго здоров’я та довгого віку. Відповідь: «Дякуємо, дай боже і Вам здоров’я».

· Хай від сонечка набирається ясності та святості, від води сили та стійкості, від землі добра та достатку, а від неба творчості.

· Діти як квітки: поливай, доглядай і рости будуть.

· Умій народити і умій виховати.

· Не навчиш у пелюшках, не навчиш у подушках.

· Хай син росте батькам на втіху, людям на добро, а Україні – на славу.

· Щоб Вам зростити сина у щасті, здоров’ї, дочекати оженити, онуків діждати.

· Хай ваш син чує та росте і сили набирається.

· Дай боже йому здоров’я, доброти, щоб батькам на поміч, а людям – на радість.

· Бажаємо в сім’ї любові і злагоди, а дитині – здоров’я та зросту.

· Мати й батько дбайте так, щоб як жнива – так і дитина нова.

· Скільки людина була на родинах, стільки була у раю.

· Роди, Боже, жито-пшениця, а батькам – дітей копиця.

· Щоб дитя здорове було, не боліло та росло.

· Щоб дитина була багата, як земля, здорова (дужа) як вода.

· Щоб у сім’ї було всього доволі, і в коморі і в гоборі, та в мисці і в колисці.

· Дитина спить а доля росте.

· Хай здоровим росте і щасливим буде.

Поради батькам та гостям:

1. Чим більше кумів тим краще для роду.

В куми можна брати подружжя, але в яких є діти.

2. До проведення родин протягом всього часу в колиску до дитини кладуть якийсь із металевих предметів (захист від недоброго (сокиру, ніж, ножиці, монету)). А дівчинці кладуть гребінець.

3. Коли беруть з кожуха дитину, крижмом обгортають дитині поперек (крижі). Пізніше з крижми вишивали весільний рушник або берегли до останнього дня і клали в домовину.

4. До року дитині в дзеркало не можна дивитися.

5. Під час частування куми за столом сидять на покутті, а після вручення рідним батькам дитини, їх садовлять на покуття.

6. Пуповину обрізали до сокири ножем. Пуповину клали в землю під молоде дерево, або садять це дерево в той же день.

7. Матері після родів несли сир, масло, молоко (домашнє), мед, вареники, млинці, налисники, коржі, пампушки, кашу, сушені фрукти, крупи, борошно, пряники та бублики.

8. Бабці-повитусі давали хліб, хустку та гроші (старійшині – рушник, хліб та гроші). На Коляду щороку до неї ідуть з трьома калачами або з вечерею-кутею.

9. Коли йдуть на родини, то несуть хліб, тканину, гроші, цяцьки, жито в хустинці.

10. Невістка на родинах дає мамі та свекрусі паляницю і хустку.

11. Завжди на другий день після родин гості збираються до народженого (щоб дитину доля не обходила) і щоб завжди було все добре в цій сім’ї.

12. Не дозволяється дивитися на дитину із-за голови, підкидати в гору, стригти, зачісувати (до року), раптово будити, кричати при дитині.

13. Крижмо і перша вишита сорочка – це відлучення від маминого тіла.

14. Запрошення кумів: «Прошу Вас (ім’я) хлібом-сіллю, прошу гречно, прошу сердечно бути нашому синові за названого батька (хрещеного), а нам з дружиною за кума, куму». Запрошують з хлібиною.

15. Відповідь кумів: «Дякуємо за хліб-сіль, цілують хліб і дають згоду». Відмовлятися від запрошення не можна.

16. Після запрошення вони вже стають кумами. Куми із батьками звертаються на «Ви».

17. Коли купають дитину, то заварюють у воді:

Хлопчику: любисток, ромашку, гілочку дуба, барвінок, тую, чорнобривець.

Дівчинці: ромашку, гілочку вишні, калини, любистку.

18. Породіллю до родів не можна відвідувати вагітним жінкам і коли місячні. А після родів можна відвідувати через 2 тижні.

19. Хвалити дитину не можна, а навпаки казати «ой яке погане»

20. Відлучати від грудей після 2-х років у понеділок чи в середу.

21. За народним звичаєм ім’я дитині давали дідуся або бабусі, щоб ім’я з роду не виходило.

22. Колиску чіпляли на рівні грудей і робили з лози або чистих дерев.

23. Біля дитини клали 2 ложки навхрест зв’язані (оберіг).

24. Після родів породіллі мили руки. Над мискою тримали 2 навхрест зв’язані ножі. Над ними вона миє руки. Зливає воду баба повитуха або рідна мати. Воду виливали під дерево, де закопана пуповина.

Каша на родини.

1. Кашу варять тільки з пшона і на молоці (щоб мати мала молоко)

2. Щоб каша загустала під час варіння, до неї кидали трошки меду та декілька курячих яєць, ставили в духовку, щоб каша виросла.

3. Перед тим, як поставити кашу на стіл її накривали хлібом із сіллю.

4. Слова до каші: «Наша каша з верхом, щоб і жона завжди була в повні».

5. Розбивання каші: Об кут стола, днищем об стіл, двома качалками з двох боків одночасно по найширшому місці горщика. Хто хоче розбивати кашу – клали гроші на рушник. Хто більше покладе – той і розіб’є. Бажано, щоб то був названий батько.

6. Вершок каші дають породіллі.

7. Звернення до гостей: «їжте кашу на здоров’я, щоб наш син (дочка) в щасті зростав і до своєї каші доростав»

Необхідні речі для Родин.

1. Оберіг – бажано з металу (срібло або золото)

2. Свічка товста Родова. Надалі родову свічку запалювали у важкий час для народженого, або він сам це робив протягом життя уу важкі хвилини.

3. Три свічки для посвяти.

4. Горщик для каші.

5. Сорочка-вишиванка для народженого (нова). Бажано, щоб вишивала її мати або рідна бабуня.

6. Шабля від батька.

7. Чаша для води

8. Кожух

9. Земля з рідної садиби

10. Квіти для букету.

11. Крижма.

12. Калачі.

13. Вода джерельна.

Список використаної літератури:

1. В.Мицик Родини. Тальне – 1995 рік.

2. В. Мицик. Каша – мати наша. Київ – 2002 рік.

3. Л. Орел. Українська родина. – Київ 2008

4. В. Куртяк Етнографічні дослідження. (Наречення) – Київ 2010 рік.

5. О.Босий Етнографічні дослідження. – 2010 рік.

Матеріал підготував Князюк Г.Т.

Київ, 31 грудня 2011 року.

Версия для печати

 

2011   Козацька бібліотека © Всі права захищені
КОЗАЦЬКА БІБЛІОТЕКА · ГОСТЬОВА КНИГА · КАРТА САЙТУ


ВебСтолица.РУ: создай свой бесплатный сайт!  | Пожаловаться  
Движок: Amiro CMS